Читати книгу - "Прибутні люди"

— От і побалакай з ними, — поповз Балковенкові рот уліво. — Забула хіба минулий рік?

— Як викурювали нас із власної хати? Не забула й до іробу не забуду тобі цього.

— Так от, ми люди не горді, можемо й ще закурити. У нас тютюну хватить і здоров’я теж висмалити цигарок по п’ять підряд.

— Та здоров’я справді у вас вистояне, бугаяче, — сказала Оляна.

— А чого ви так грубо відповідаєте владі? — спитав незнайомий. І поки він говорив до неї, вона побачила, які в нього рівні білі зуби, і чула, як від нього пахне городськими сигаретами.

— А як мені ще вам відповідати-пояснювати? У мене оно роззявилося шість ротів голодних і холодних. Ви хочете, щоб вони з голоду перемерли? Цього ви добиваєтеся щороку? Ми ж і денечка не жили ще по-людськи. Усе напроголодь і напроголодь. А тут ще оно суша така стоїть, що все на корню посохне.

— Ви тут не дуже кричіть, — сказав незнайомий, усе ще огортаючи своїм бархатом Оляну. — Ми знаємо, де ваш хазяїн. Будете гратися з державою в кота і мишки, і вас відпровадимо слідом. Удову із себе тут представляєте, на співчуття простачків б’єте? А яка ви вдова? Ви — жінка ворога народу! І всі ви — ЧСІР! Члени сім’ї ізмєнніка Родіни, а з такими в нас розмова коротка.

Оляну так і вдавило від цих слів незнайомого. Ковтаючи сльози й завалюючись, вона прокричала йому в його випещену бархатність:

— Хреста на вас нема таке мені казати при дітях, яких ви осиротили при живому батькові. А він живий, і ми ждемо його й діждемося! І не вдова я! Фашисти нас без хати лишили, в батька-матері на голові ось сидимо. Так і ви, свої, нас хочете зі світу зжити! О-о! Поб’ють вас сиротинські сльози. Сирітська сльоза не капає дарма… А чоловік мій, щоб ви знали, трудяга, яких пошукати. Машиніст молотарки, він день крізь день, до самої зими гибів коло неї, хліб молотив державі.

— Помовч, Оляно! — строго сказав батько. — Покірно прошу прощенія, люди добрі. Дочка зовсім уже зболілася з дрібними дітками. Не судіть її, та не судимі будете.

— Та ми, папаша, що? Хіба не понімаєм? — одмовив незнайомий. — Тільки ж і ми люди, хай же вона не забува цього. У нас така робота. Приказали кожну трудсім’ю обложити позикою. Ко-ожну. Не маєм права одступить ні перед чим.

— Воно то діло ясне. Государственно, строге, конєшно, — казав старий Шаула, переходячи на мову, якою він спілкувався з усяким начальством, особливо з незнайомим. — Тільки ж і ви войдіть у її страшне положеніє, тому як дітки зовсім голі й босі, без обезпеченія, та ще ж і щедро їх послав Господь милосердний.

— Ну, хай хоч на четвертну, дядьку Йосипе, підпишеться, — сказав Балковенко рівним уже ротом. — Чули ж, нам треба обеспечить повний охват труднаселєнія.

— Та де ж я вам ЇЇ візьму, ту четвертну? — спитала Оляна.

— А ти позич, — сказав фінагент.

— Ага, в сусідів, тут на вашій Голосіївці, щоб далеко й не забиватись, — ухопився за цю думку Балковенко. — От хоч і до бригадира ходім. Ми і його заразом підпишемо.

— Нікуди я не піду. Придумали — позич. А чим оддавати? Голою душею?

Мужики переглянулися між собою, посміхнулися.

— А ви там домовитеся самі вже між собою, — підморгнув мужикам фінагент.

— Пішли, пішли, молодице, — сказав незнайомий. — Це єдиний вихід.

Бригадир Кіндрат Гарасюта тільки-но вернувся додому, ще й шпильку не відстебнув од правої холоші, на велосипеді їздив по полях. Він запросив гостей у хату. І вони зайшли. І з ними й Оляна.

— А ти що хотіла, Оляно? — задержав її на порозі хазяїн.

— Вона з нами, — сказав незнайомий.

— Як пойнята чи що?.. — непевно спитав Гарасюта.

— От палить! Без сірників, — сказав Балковенко. — Куди ти спішиш?

Гарасюта оговтався, запросив:

— Сідайте в нас у хаті.

Галіфешники засіли широку лаву, не скидаючи картузів. Оляна вклякла коло порога, про неї всі наче й забули. Балковенко розстебнув свою хромову сумку з прозорими, ніби заскленими перегородками на кнопках. Вийняв папери, поклав на стіл. Хата в Гарасюти була простора, хоч возом обертайся. З такої й рота солдатів не скоро викурить. Стіни в рушниках з доброго полотна, на покуті великий портрет Сталіна в блискучих хромових чоботях під склом. «Як у колбуді», — подумала Оляна. А ще ж рік тому ікони висіли, і Пріська самотніми вечорами ставала перед ними навколішки й просила Бога і Матір Божу та всіх угодників намальованих, щоб уберегли від ворожої кулі її Кіндрата. Прийшов Гарасюта з війни цілий, як заворожений, з партійною книжечкою і скомандував Прісці звертатися до нього не інакше, як через «товариш» — товаришу Кіндрате, а також наказав повиносити з хати Божі образи. Тепер тут хоч свисти, поки й лопнеш, хоч лайся по-солдатськи, хоч бийся, хоч ріжся, — байдуже. Як у колбуді.

Балковенко витяг з бічної кишені самописку, зняв ковпачок, хукнув на перо, сказав:

— Так от, Кіндрате Юхимовичу, товаришу Кіндрате наш, позика прийшла, новий госзайом на возстановлєніє народного хазяйства. Скільки тобі писати?

— Та скільки ж… — задумався Гарасюта й відкопилив і без того велику нижню губу. — Пишіть так, щоб по-люд- ськи…

— Пиши три сотні й не розмишляй довго, — сказав фінагент Марищенко.

— Завально, товариші. Не витягну, — почухав широкий гамалик Гарасюта.

— Ви-итягнеш, товаришу наш Кіндрате, — сказав Балковенко й записав щось у паперах.

«Ви всі хоч і самого чорта рогатого витягнете з колгоспної комори. Аж до Канева стежечку знати», — ярилась Оляна.

— Скріпи підписом, Юхимовичу, — Балковенко простяг Гарасюті самописку.

Гарасюта опечено переступив з ноги на ногу, його опасиста