Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"

У серпні 2007 року Кріс Мессіна запропонував використовувати символ #, позначаючи події або групи твітів50. Ми збагнули, якою потужною стала ця платформа колективних знань і настроїв, за кілька місяців, під час страшної пожежі в Сан-Дієго51. Гештеги, як їх почали називати, уже були всюди. Більшість не приживалася, але, якщо достатньо багато людей постили найпопулярніший гештег, здавалося, ніби справджуються слова Обі-Вана Кенобі із «Зоряних війн» (Star Wars): «Я відчув значні коливання Сили... ніби раптом пролунали мільйони голосів...».

Ті голоси кричали: #вибориІран; #Гаїтіземлетрус; #захопиВоллСтрит.

У липні 2009-го Twitter відгукнувся на інновації і почав давати гештеги з гіперлінками, щоб користувачі забивали їх у пошук. Тоді вже можна було переглядати пости на «трендові теми» (алгоритми групували схожі події з різними гештегами), та оливи до вогню долили гіперлінки52.

Коли на Twitter почали додавати фотографії (знову зовнішній девелопер подбав про фічі, що навіть не уявлялися розробникові платформи), сервіс став іще могутнішим, бо тримав руку на пульсі світу в реальному часі53. Скажімо, 15 січня 2009 року Джим Ганраган запостив перший твіт за чотири хвилини після того, як капітан Саллі Салленберґер посадив літак рейсу 1549 US Airways на річку Гудзон54. Птахи пошкодили обидва двигуни літака, що й спричинило аварійну посадку. За кілька хвилин Дженіс Крамс сфотографувала на айфон пасажирів, що стояли на крилі літака, і розмістила фото на Twitter через додаток TwitPic на телефоні знайомого55. Інформація розійшлася по всьому світі задовго до того, як новину поширили телеканали.

Facebook теж впливає на світову інформацію. Так, 2010 року єгиптянин Ваель Ґонім, який працював у Google, створив сторінку We Are All Khaled Said (Ми всі — Халед Саїд) пам’яті молодого співвітчизника, якого поліція замордувала до смерті56. Сторінка на ФБ згуртувала організаторів антиурядових протестів, що 25 січня 2011 року переросли в революцію.

Та й Вікіпедія — тепер осередок формування колективного інтелекту світу в реальному часі. Після Великого тохокуського землетрусу й цунамі в Японії, що 2011 року спричинили аварію на атомній електростанції «Фукусіма-1», я затамувавши подих стежив, як сторінка на Вікіпедії з коротким повідомленням ламаною англійською блискавично перетворилася на повноцінну енциклопедичну статтю. Перший допис з’явився за півгодини після землетрусу, ще до того, як вдарило цунамі. Невдовзі сотні, потім тисячі дописувачів лишили 5 тисяч інформаційних повідомлень, створивши детальний і вірогідний матеріал про катастрофу. На деяких лекціях я досі показую слухачам графічні зображення дивовижної трансформації сторінки. Мабуть, кожний, побачивши таке, не стримається й вигукне: ХЗ!

Не менш дивовижними є «закадрові» дискусії на сторінках «обговорення» Вікіпедії, де сперечаються про зміст опублікованих статей. У чудовій книжці «Відкриття по-новому» (Reinventing Discovery) про те, чого може навчити науку інтернет, Майкл Нільсен пише: «Вікіпедія — не енциклопедія. Це віртуальне місто. Воно експортує у світ енциклопедичні статті, які живуть власним внутрішнім життям»57.

Щоб не відставати від стрімкого розвитку блоґосфери й соціальних мереж, Google пришвидшив пошукового рóбота, тому запити в Google теж працюють у реальному часі. Завдяки цьому інформація стала передаватися набагато швидше, а отже, сильніше впливати. Тепер новини, ідеї й картинки розмножуються в «глобальному мозку» за секунди, а не за тижні чи місяці, як раніше.

Певною мірою, нічого нового. «Глобальний мозок» був завжди. Виступаючи на моїй «Конференції перспективних технологій» 2005 року, Джефф Безос процитував слова фахівця з комп’ютерних наук Денні Гілліса: «Глобальна свідомість — це та штука, яка вирішила, що ємності для кави без кофеїну будуть помаранчевими». Ідея про те, що помаранчевий колір символізує продукцію без кофеїну, зародилася за часів Другої світової війни, коли компанія Sanka рекламувала бренд, роздаючи ресторанам США кавники з помаранчевою ручкою. Ідея утвердилася — універсальною не стала, але поширилася. На якомусь етапі вона вже належала не Sanka, а всьому світові.

Асоціативний зв’язок між помаранчевим кольором і напоєм без кофеїну — це приклад інформації, що сама поширюється між людьми, яку Річард Докінз назвав мемом. Нині для нас меми — це перед­усім картинки або гасла, що публікуються в соціальних мережах, та насправді будь-яка велика ідея, що утверджується, називається мемом. Томас Генрі Гакслі, на прізвисько Бульдог Дарвіна, писав 1880 року: «Боротьба за виживання точиться в інтелектуальному світі не менше, ніж у фізичному. Теорія — це вид мислення, і її право на існування залежить від того, чи здатна вона проти­стояти загрозі знищення»58.

Знання передавалися від людини до людини ще до появи писемності. Та друкарні доносили ідеї й новини з віддалених куточків Землі — спершу зі швидкістю піших посланців, потім зі швидкістю коней, а згодом зі швидкістю пароплавів і потягів. Перші електрон­ні повідомлення телефоном і телеграфом скоротили термін передачі новин з тижнів чи місяців до хвилин. Із появою радіо й телебачення новини поширювалися миттєво, але створення і перевірка інформаційних повідомлень забирали багато часу. Над цим працювали в окремих кабінетах і конференц-залах, з огляду на обмежену кількість приймачів миттєвої інформації. Усе змінив інтернет, а ще більше — смартфони, під’єднані до інтернету. Будь-хто може поширити будь-яку інформацію будь-якої хвилини, а решта — миттю скопіювати й передати далі.

У мережі стрімко поширюються не тільки ідеї й сенсації (новини про останні події). Кажуть, інформація «розлітається» в інтернеті, але так само й шкідливі програми, хочемо ми цього чи ні. Утім набагато більше за капосні віруси нам дошкуляють програми, які ми використовуємо добровільно.

У прекрасній історії зародження сучасних комп’ютерних систем «Собор Тюринґа» (Turing’s Cathedral) Джордж Дайсон наголошує, що перші ідеологи цифрових обчислень усвідомлювали, що пересилання «кодів», тобто програм, від одного комп’ютера до другого, подібне до поширення вірусів, а може й складніших живих організмів, які вселяються в «господаря» і запускають його системи, відтворюючи програму.

«Цифрові організми відтворювалися, живилися й винагороджувалися пропорційно до того, що вміли робити: розв’язувати арифметичні задачі, обробляти словесні повідомлення, розробляти ядерну зброю чи складати звіти про рух грошових коштів. Творці таких організмів казково розбагатіли, — пише Дайсон. — Цифрові організми вплинули на атмосферу комп’ютерних систем так само, як перші бактерії, що виробляли кисень і визначили