Читати книгу - "Діти Праліса"

зупинилася. Очі її розплющилися, а з них двома яскравими променями вдарило світло. Здавалося, що воно сягає краю самої безмежності… Пташка бачила далеку Рудку. Дівчина поволі почала підніматися в повітря, і раптом з шаленою швидкістю помчала за світлом своїх очей. І ось уже немає ні хати, ні Очеретянки, а є величезний дуб у Рудці! Неподалік від нього Пташка закриває очі і лягає в якесь кубельце…

Коли Пташка розтулила очі, то побачила вкрай здивоване обличчя Вербички.

— Оце так, — не ймучи віри промовила мавка.

Пташка була не менш здивована несподіваним спогадом.

— Як же це я так? — вголос подумала дівчина.

Мавка уважно дивилася на неї.

— Не «ти так», а «тебе так» …Тебе хтось спрямував… Хтось із наших… Мавка, мабуть, бо людина так не зможе.

Пташка не знала, що на це сказати. Мавка теж мовчала і стурбовано дивилася на дівчину.

— Гаразд, іди, — нарешті мовила вона, — мені треба подумати.

— До побачення, — проговорила Пташка, встала і в задумі поволі пішла до селища. Стільки вражень за один ранок не могли не приголомшити дівчину.

Вербичка довго дивилася вслід дівчинці, доки та не зникла у березовім гаю.

— Неймовірна схожість, — пролунав чийсь низький і хрипкий голос за спиною мавки і та різко обернулася.

Постать у чорній просторій накидці, схожа на примару, стояла поруч; ані обличчя, ані рук, ані ніг видно не було.

— Ти вважаєш це збігом? — спитала постать.

Вербичка відвела очі.

— А хіба може бути інакше? Це звичайне дівчисько!

Постать обійшла колоду і стала проти мавки.

— Убий її! Вона небезпечна! — прохрипіла вона.

Вербичка кинула на постать спопеляючий погляд.

— Навіщо? За нею вже йдуть. Вбивши її, ми наживемо собі неприємностей. Тобі, Марюко, аби лише вбивати! Годі вже, навбивалися…

— Дивись, Вербичко, не схиб! — злостиво проговорила Мара і, замиготівши, розчинилася в повітрі.

Вербичка встала і пішла до селища, хоча дуже не любила туди ходити.

«Марюка права, — думала мавка. — Схожість надзвичайна… Я побуду поруч до того, як за нею прийдуть.»

Раптом мавка зловісно посміхнулася і вже вголос додала:

— Якщо пройдуть туман!

А Пташка тим часом вже дісталася селища. Але йти їй туди зовсім не хотілося. Вона краще б залишилася у діброві, біля річки і поміркувала над тим, що трапилося. Вона не знала, казати Липню та Одарці про привида, чи ні. Хіба що Первосвіту?

Взагалі, люди і нечисть, що жили в Рудці, ставилися до неї дуже добре, але з якоюсь осторогою, вважали її справді дивною.

«Хто б уже казав, що я дивна! — інколи думала дівчина. — Кругом самі чаклуни та нечисть, а я, бачте, дивна!»

Хоча про себе вона відзначала, що в Рудці їй дуже подобається і почувається вона тут як удома.

Дівчина зайшла в селище і попрямувала до «верболозу» Липня.

Дід навчав Первосвіта магічних справ.

— Я не заважатиму? — спитала Пташка старого.

— Та ні, — відповів той, — сідай.

Первосвіт привітно всміхнувся дівчинці і якось по-змовницьки підморгнув.

— Отож, — продовжив науку Липень, — якщо поперек зводить від наговору, вощина почорніє… Що треба для зілля?

Первосвіт звів очі догори, щось пригадуючи, і розмірено, помірковано почав:

— Спіймати гадюку з двома хвостами і менший відрізати. Тричі прочитавши «Отче Наш», висушити над осиковим вогнем, розтовкти і змішати з висушеним, потовченим коренем живокосту, залити горілкою і настоювати три дні у дубовій посудині. Тоді поперек цим натирати.

— Де настоювати? — спитав дід.

— Краще десь на горищі, щоб сухо було і тепло, — відповів хлопець.

— Правильно. Молодець, — усміхнувся Липень і тут же звернувся до дівчини: — А де це ти була, Пташко?

Пташка знітилася.

— Та… у діброві.

Дід усміхатися перестав і насупив брови.

— Хоч привида не чула?

Пташка зітхнула.

— Та чула… Я там мавку стріла, Вербичку.

Дід насторожився.

— І що?

— Вона допомогла мені згадати, як я сюди потрапила.

— Ну, і як? — знову спитав дід.

Пташка переказала, що бачила.

Дід і