Читати книгу - "Чорний Загін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
-- Тільки не діти, -- промовив я, не помічаючи, що говорю вголос. – Тільки не немовлята.
Елмо поглянув на мене дивно, не тому, що сам не був приголомшений, а тому, що я відкрито виразив свої почуття. На своєму віку я бачив багато мертвих людей. Я йому не пояснював, але для мене існує велика різниця між дорослими та дітьми.
-- Елмо, я повинен поїхати туди.
-- Не будь дурнем, Док. Що ти можеш вдіяти?
-- Якщо мені вдасться врятувати хоча б одну дитину …
-- Я поїду з ним, -- сказав Ворон. В його руці з’явився ніж. Мабуть, він навчився цього у фокусника. Це трапляється кожного разу, коли він схвильований чи злий.
-- Гадаєш, ви зможете щось вдіяти проти двадцяти п’яти воїнів?
Ворон знизав плечима.
-- Док має рацію, Елмо. Ми повинні це зробити. З деякими речами просто не можна миритися.
-- Їдемо всі. Моліться, щоб вони не були настільки п’яні, що не зможуть відрізнити друга від ворога, -- здався Елмо.
Ворон рушив уперед.
Поселення було доволі великим. До пришестя Кульгавого в ньому було більше, ніж двісті домів. Половина згоріла, або догорала. Вулиці були встелені трупами. Мухи роїлися навколо їхніх незрячих очей.
-- Нікого в призивному віці, -- зауважив я.
Я зліз з коня і присів біля хлопчика років чотирьох-п’яти. В нього був розтрощений череп, але він все ще дихав. Ворон зіскочив біля мене.
-- Я йому нічим не допоможу, -- сказав я.
-- Можеш припинити його страждання, -- в очах Ворона стояли сльози. Сльози і гнів. – Цьому немає прощення.
Він підійшов до трупа, що лежав у тіні. Йому було років сімнадцять. На ньому була куртка піхотинця бунтівників. Помер в бою.
-- Напевне був у відпустці. Один хлопець захищав ціле місто, -- сказав Ворон. Він вирвав лук з мертвих пальців, натягнув його. – Хороше дерево. Кілька тисяч таких луків прогнали б Кульгавого.
Він закинув лук за плечі, забрав у хлопця стріли.
Я оглянув ще двох дітей. Їм вже нічого не могло допомогти. У спаленій халупі я знайшов бабусю, яка померла, намагаючись прикрити немовля. Марно.
-- Такі падлюки, як Кульгавий, на місце кожного вбитого ворога, створюють двох нових, -- обурювався Ворон.
Десь попереду пролунав приглушений плач, а також прокляття і сміх.
-- Давай поглянемо, що там.
Біля халупи ми наткнулися на чотирьох мертвих солдат. Хлопець не здався без бою.
-- Гарно стріляв, -- зауважив Ворон. – Бідолашний йолоп.
-- Йолоп?
-- Йому не хватило глузду втекти. Може так було б краще для всіх. – Сила з якою він це сказав здивувала мене. Що його обходив якийсь хлопчина з ворожого стану? – В мертвих героїв не буде другого шансу.
Он воно що! Він проводив паралель з якоюсь подією з власного таємничого минулого.
Прокляття і плач переросли у сцену здатну викликати огиду у будь-кого, в кого залишалася хоч краплина людяності.
В колі стояв десяток солдатів, які сміялися зі своїх грубих жартів. Мені це нагадало суку оточену самцями, які, наперекір звичці, не билися за право залізти на неї, а робили це по черзі. Вони загризли б її, якби я не втрутився.
Щоб краще бачити, ми з Вороном сіли на коней.
Жертвою була дитина років дев’яти. Все її тіло вкривали шрами. Вона була перелякана, але не видавала жодного звуку. За мить я зрозумів. Вона була німа.
Війна – жорстоке заняття, і ведуть її жорстокі люди. Бог мені свідок, в Чорному Загоні далеко не ангели. Але існують певні межі.
Вони змушували старого дивитися. Це він був джерелом проклять і плачу.
Ворон засадив стрілу в чоловіка, що саме збирався накинутися на дівчинку.
-- Чорт! – зарепетував Елмо. – Ворон!...
Солдати повернулися до нас З’явилася зброя. Ворон випустив ще одну стрілу. Вона повалила воїна, який тримав старого. Люди Кульгавого втратили будь-який інтерес до бійки.
-- Білосніжка, скоч і скажи Капітану, хай тягне свою сраку сюди, -- прошепотів Елмо.
Одному з людей Кульгавого спала схожа думка. Він дременув щодуху. Ворон дозволив йому втекти.
Капітан припече йому дупу за таке. Та здавалося його це не дуже турбувало.
-- Старий, ходи сюди. Малу теж приведи. І знайди їй якийсь одяг.
Одна моя половина аплодувала Ворону, та інша називала його дурнем.
Елмо не мусив казати нам, щоб ми стереглися. Всі ми були свідомі того, в якій глибокій сраці опинилися. Поспішай, Білосніжка, подумав я.
Їхній посланець добрався до командира першим. Він шкандибав, похитуючись, до нас. Піскар мав рацію. Він був значно гіршим, ніж його люди.
Дідусь і дівчинка тулилися до стремена Ворона. Старий сердито зиркав на наші значки. Елмо злегка підштовхнув коня вперед, вказав на Ворона. Я кивнув.
П’яний офіцер зупинився перед Елмо. Каламутні очі оцінили нас. Здається, ми справили на нього враження. Брутальна робота загартувала нас і це впадало у вічі.
-- Ти! – заверещав він раптово, докладно так само, як плакса в Опалі. Він вилупився на Ворона. Тоді повернувся і кинувся втікати.
-- Стій, Лейн! Не будь сциклом, клятий злодюжка! – прогримів голос Ворона. Він вихопив стрілу з сагайдака.
Елмо перерубав йому тятиву.
Лейн зупинився. Та його реакцією була не вдячність. Він вилаявся і перелічив страхіття, що чекали нас від рук його шефа.
Я спостерігав за Вороном. Він дивився на Елмо з холодною люттю. Елмо зустрів його погляд, навіть оком не моргнувши. Він сам
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний Загін», після закриття браузера.