Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

— Ольго, ти ж знаєш, де я працюю? Ти ж знаєш, що вчора сталося на механічному заводі? Так треба для піймання вбивці.

— Гаразд, я зрозуміла, — блякло погодилася вона, не підводячи очей від кухля з чаєм.

А в телевізорі тим часом розповідали, що сьогодні тіло президента спецрейсом доправлять із Верхоярська до столиці. Потім повідомили новини з усіх столиць світу, звідки надходили до уряду співчуття у зв’язку із трагічною загибеллю президента. Чаювання якось само зійшло нанівець, жінка мовчки прибрала зі столу, помила посуд, для чогось змінила абсолютно чисту скатертину на нову, а потім раптом сказала Юрію:

— Ти знаєш, я збиралася прийняти душ перед тим, як ви прийшли, так я, мабуть, його таки прийму.

— Як я можу заперечувати: ти ж вдома, — знизав плечима він.

Жінка пройшла до кімнати по чистий рушник, потім зачинилася у ванній кімнаті і незабаром там зашуміла вода.

— Щось мені неспокійно, — чомусь пошепки сказав Юрієві «Ільїн».

— Чого? — здивувався той.

— Я просто фізично відчуваю небезпеку, — прошепотів літній компаньйон.

— Від кого?

— Від неї, — «Віктор Іванович» кивнув на ванну кімнату. — З якого це дива вона ні сіло ні впало вирішила йти в душ серед білого дня? Чи не тому, що вона не може вийти з хати, не викликаючи підозр, а в неї раптом винкла нагальна потреба кудись зателефонувати? Подивись-но, де її мобілка?

В Ольги, як і в багатьох у наш час, досі ще стояв стаціонарний телефон. Для чого нам їх так берегти в епоху мобільного зв’язку, ми, певно, й самі не знаємо. Мабуть, тому не наважуємось відключити, що в минулі часи вони вкрай непросто нам давалися? Інше пояснення знайти важко.

Юрій підійшов до хатнього апарата, зняв слухавку і з пам’яті набрав номер:

— Зайнято... — здивовано прошепотів він. Навшпиньках підійшов до ванної кімнати й приклав вухо до дверей. Послухавши секунд із десять, він кинувся до «Ільїна»: — Треба негайно йти звідси. Вона нас здала.

Потім приніс із туалету швабру й підпер нею двері до ванної, знайшов у кишені Ольжиного пальта ключі від квартири й кинув «Ільїну»:

— Ходімо!

Вони забрали всі свої речі, наплічник, Кондрашов прихопив принесений чималий пакет, закрив двері ззовні на обидва замки, вкинув ключі до сміттєпроводу і зупинив «Віктора Івановича», котрий вже рушив сходами вниз:

— Не туди. Нагору. Пройдемо через горище й вийдемо з іншого під’їзду.

Коли ж вони вибралися на піддашшя, Юрій наказав:

— Кидайте тут вудки та решту лахів і скидайте до біса цей балахон, — показав на рибальський брезентовий плащ. Поки напарник виконував, він витяг з пакету простору чорну рясу й камилавку та звелів:

— Вдягайтеся.

Поки той вбирався, сам він просто таки за мить облачився у чорний стихар та скуфію. Потім досить вправно приліпив компаньйонові накладну козлячу борідку й вислі вуса — благо тепер є такий реквізит, що приклеюється сам, собі ж прилаштував шкіперську бороду й охайні підстрижені вусики.

— Звідки це все? — спитав приголомшений «Ільїн».

— Тут же в місті завод низьковольтних автоматів був, а при ньому клуб, а в клубі — народний театр.

А директором у клубі — мій дружбан ще з дитсадка. Як після армії закінчив культпросвітучилище, так і керував цим клубом. А коли завод збанкрутував, а клуб місто забрало, то й театр прикрили, а реквізит залишився. Тепер оце знадобився...

— А не спалить нас той кореш? — із сумнівом запитав «Ільїн».

— Ще годину тому, як брав цей маскарад, я би сказав: «Ні за що!» Тепер, після Ольги... Навіть не знаю. Я оце думав, як їхали на човні: якщо все добре закінчиться, одружуся з нею.

— Отож.

Камуфляжний наплічник аж ніяк не пасував до церковного облачення, тож його вирішили запхати до пакета, в котрому Юрій приніс цей маскарад: піп з великим чорним пакетом викличе значно менше цікавості, ніж із військовим рюкзаком.

Коли двоє священиків виходили з двору єдиної в місті дев’ятиповерхівки, туди, мигаючи проблисковим маячком й репетуючи сиреною, залетів автобус «ПАЗ», повний спецпризначенців з автоматами у бронежилетах п’ятого класу захисту й у шоломах «Сфера». В одній із квартир в цей час безсило билася зсередини у підперті шваброю двері ванної кімнати симпатична шатенка.

Потім двох священнослужителів бачили на вулиці Бутусова: вони сідали в таксі на зупинці автобуса біля клубу.

— Дивні якісь... Той менший — священик, а довший — наче диякон, а наперсні хрести в обох, — здивувалася тітка, що продавала пиріжки неподалік зупинки.

— Так вони, мабуть, з тієї нової церкви «Істинної віри», що утворилася нещодавно і