Читати книгу - "Дощило птахами"

силою, міццю та яскравими барвами, перелякане замилування вогнем упродовж усієї гонитви за порятунком; чим більше мертвих трапляється дорогою, тим дужче нездоланне бажання летіти вперед, ніби випробовуючи свій статус живого, тим важчий ступінь хвороби. Приглушений вогнем — так часто говорили про Бойчука. І фотограф у це майже повірила.

Але не в оповідку про квіти. Начебто його бачили у якійсь канаві, і він ішов по пояс у попелі з букетом в одній руці і палицею у другій. Квіти — яскраві, мов сонце, з жовтими пелюстками і золотаво-брунатними голівками. Фотограф лише відмахнулась.

«Усе життя він блукав, — міркувала вона, — адже через шість років його знову бачили, високого і зграбного, незважаючи на робоче вбрання». Бойчук приїхав із бригадою залізничників. Високий зграбний хлопець бачився похмурим та неговірким, вдавалося вирвати з нього хіба одне слово, проте аж ніяк не розмову. Він знову зник за три місяці, а повернувся аж за чотири роки — їхав і повертався, з'являвся і зникав, не залишаючи за собою слідів. Його звали Тедом чи Едом чи Едвардом — так, як звикли приятелі по роботі, щоразу інші — путійці, теслі, геологи — серед яких не було жодного справжнього друга. Ім'я змінювалось, проте відсутній погляд залишався.

Фотографа турбувало: чи вдасться зафіксувати цей погляд на плівці? Ті, кому пощастило знати його старим, стверджували, що неможливо побачити щось у Тедових очах. Це ніби читати ще не написану книгу. Важко здогадатись, про що може йтися на сторінках, яких іще не існує.

Очі — найважливіша частина літніх людей. Плоть відходить, в'янучи, збираючись вузлами, вкритими тріщинами, навколо вуст, очей, носа, вух, — обличчя ніби руйнується, стає непрозорим. І якби не очі, про старих людей ми не знали б нічого; тільки очі містять історії їхніх життів.

Якщо погляд у нього сліпий, сліпим вийде і знімок, — міркувала фотограф.

Вона зробила фотопортрети майже сотні літніх людей, не замислюючись, що робитиме зі світлинами. Книжка, виставка — не знала, у що це виллється. Дозволила розслідуванню, мети якого ще не розуміла, вести себе. Єдиним сенсом була втіха від спілкування з людьми дуже похилого віку та від історій їхніх очей.

Вона пригадувала, що все почалося одного квітневого дня два роки тому в Гай-Парку Торонто.

Початок квітня в Торонто — справжнісіньке диво. Мініатюрна старенька, що ледь визирала з великого синього вовняного пальта, насолоджувалася сонечком на лаві під знесиленим лапатим дубом.

Яскрава пляма серед брунатних каркасів зими, яка поволі вмирала — ось що в першу чергу привернуло увагу фотографа.

Насичена синя барва пальта, пурпурово-рожева — беретки, біла (навіть сліпучо-біла) — кучерів, що вибивалися з-під неї; краї та середину беретки прикрашала вишивка зі срібних перлин, що весело вилискували на сонці. До ніг старенької пані тулилася чимала полотняна торбина з вишивкою на мавританський мотив, а поруч на лаві стояла картата бавовняна коробочка з хлібними кульками, що їх вона роздавала птахам.

Фотограф примостилась на протилежному боці лави і відверто замилувалася бабцею.

Вона здавалася дуже старою, зморщеною аж до кісток, і було у ній щось загадкове — ніби, поки годувала птахів, ціла хмара її думок розлетілися хто куди. Старенька рухалась методично й поволі. Коли коробочка спорожніла, вона занурила руку в торбину, вийняла окраєць, відломила м'якушку і зліпила кілька кульок, які щільними рядами розклала у картатій коробці.

Фотограф не наважилася зробити світлину. А мала б. Адже в кутиках очей старої вилискувало рожеве світло.

Фотограф уже не пригадувала, ні з чого почалася розмова, ні як вони заговорили про Великі Пожоги.

Старенька пережила Пожоги, що були в Метісоні. Вона розповіла про небо, чорне, наче вночі, та птахів, що падали, мов мертві мухи.

«Дощило птахами, — сказала вона. — Коли піднявся вітер і затягнув небо попоною чорного диму, повітря розрідилось, жар та дим унеможливили дихання і людям, і птахам, тож вони справжнім дощем падали нам під ноги».

Розмова текла слідом за думками: саванові дуби Гай-Парку, ще досить полохлива весна, міський гомін, який час від часу досягав їхніх вух, і знову Великі Пожоги, брудний папір на алеях парку, обов'язок, про який забувають, — і знову, вже вкотре, Великі Пожоги...

«Коли полум'я досягло небес, — сказала вона, — нам видалося, ніби пливемо дном вогненного океану».

Ці образи фотограф автоматично складала до пам'яті.

Утім — старенькій був час іти. Запаси хліба вичерпались, денне світло згасало. Вона пішла, а фотограф так нічого про неї і не дізналася, забула спитати навіть ім'я, єдине — ніби найважливіше, як це буває з дітьми, — поцікавилася віком.

«Сто два», — відповіла старенька, і її очі лукаво блимнули.

Спираючись на ціпок, вона злізла з лави і пішла геть, залишивши фотографа у заціпенінні. Невже справді сто два?

Усе було тут — і рожеве блимання в кутиках очей старої, яка жартує поважним віком, і картинка дощу із птахів, що падають із чорного неба, — було саме тим, що треба. Фотограф не кинулася б гасати дорогами Півночі, не занурилася б у захопливі пошуки, якби зробила світлину, якби увічнила пташиний дощ в очах старенької із Гай-Парку.

Її, приголомшену і заінтриговану старенькою пані, що носила в собі картини апокаліптичної краси, згодом збентежила решта старих, голови яких населяли такі ж картини.

Вона полюбила їх більше, ніж можна було. Любила їхні зношені голоси, поточені життям обличчя, неспішні рухи, вагання перед занадто прудкими словами й оманливими споминами, любила спостерігати за тим, як вони вайлувато занурюються у плин думок і знесилено замовкають