Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— Гриша сказав, ти з позавчорашнього дня в службі Доставки?

— З учорашнього.

Він зітхнув, мовляв, навчати новачків не наймався.

— Тінь установила з жертвою контакт і викачує з неї життєві сили. Так зрозуміліше?

— Як ти знаєш? Ти що, теж бачиш ці знаки, кров на лиці...

Він помотав головою:

— Ні. Я чую. Нюхом.

Його ніздрі ледь сіпнулися:

— У тебе друга група крові, парфуми Kenzo Flower By Winter Flowers, сьогодні ти була в басейні, їла піцу «Маргарита» і пиріжки з м’ясом.

Я довго мовчала. Він доброзичливо чекав, поки я впораюся з черговим шоком.

— Я тебе боюся, — вичавила я нарешті.

— І марнуєш купу часу на непотрібні емоції, — повідомив Піпл. — А хлопцеві залишилося жити щонайбільше добу.

— Жити?!

— З нього качають час життя — конкретно так... За годину відбирається кілька років. Завтра вранці з хлопця буде труп.

— А що ж нам робити?!

Він подивився поблажливо.

Міша і його подруга сіли в маршрутку. Я підняла руку, зупиняючи машину. Пригальмувала зелена «копійка»:

— Дорогу покажеш?

Піпл грубувато смикнув мене за лікоть, відтяг од машини й кивнув водієві, щоб їхав далі.

— Ти чого? — я вирвала руку.

— У цій машині вчора таке возили, що я й говорити не хочу, — сказав він уривчасто. — Он синя їде, спиняй її.

Ми влізли в стару синю «Мазду». Піпл повів ніздрями, але промовчав. Водій їхав за маршруткою, ні про що не питаючи, — на щастя, рух був нешвидкий.

— Тобі, мабуть, важко, — сказала я, забувши про застібку на губах.

Він запитально звів брови.

— Ну, з таким нюхом, — уточнила я.

— Я звик.

— «Парфумер» Зюскінда читав? — я була впевнена, що він зацікавиться, але він байдуже похитав головою:

— Ні.

— Хоч кіно дивився?

Він посміхнувся:

— Ти все-таки дуже багато базікаєш.

Я ображено прикусила язика. У цю хвилину маршрутка, за якою ми тяглися, зупинилась коло узбіччя, і з неї вийшли Міша зі своєю брюнеткою.

Піпл ішов по сліду, як собака, не дуже при цьому напружуючись і, само собою, не водячи по землі носом. Тому ми могли відстати й не боятися, що наші підопічні помітять стеження.

Коло під’їзду дев’ятиповерхівки вони зустріли, очевидно, сусідку. Її ми спершу почули й тільки потім побачили.

— Я подзвонила хазяїнові вашої квартири! — кричала літня жінка. — А наступного разу подзвоню в міліцію!

Міша щось примирливо сказав, я розчула тільки: «Тьотю Свєто, ну чого ви...»

Жінка підвищила голос:

— Безсовісні! У чоловіка мігрень, а вони музику врубають о сьомій ранку!

Брюнетка ввійшла в під’їзд, навіть не глянувши на засмучену сусідку. Я догадалася: це дівчина врубає музику. Вона робить зарядку й робитиме, а сусіди можуть хоч об стінку розбитися. Бідний Міша...

— Ця тітка не Тінь випадково? — запитала я Піпла. Він хитнув головою.

Ми дочекались, поки обурена жінка відійде, і рушили до під’їзду. На дверях був кодовий замок, Піпл нахилився, ніби ненароком обнюхав кнопки й одразу набрав правильний номер. Усередині, в під’їзді, було темно й вогкувато, мені на секунду згадалося підземелля з порталом.

Піпл ішов, неквапливо піднімаючись сходами, іноді зупиняючись, іноді нахиляючись до дверей квартир.

— Немовля, хлопчик, штучне вигодовування. Пуделиха з тічкою. Парфуми «Шанель», фальшивка, фу... А тут що?

Він зупинився, підібравшись, як мисливський пес. Я завмерла, боячись йому завадити.

Піпл видихнув і розслабився:

— Нічого... Нічого тут нема, ніякої Тіні, ми даремно сюди приїхали.

І пішов сходами униз.

— Ти знаєш, у якій вони квартирі?

Він подивився на вікна:

— У сорок першій.

— Тоді чому... ти... не можеш піти до них і сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець... Міша... він уже щось відчуває, з ним щось не так...

Піпл промовчав. Я сама згадала: не далі як сьогодні вранці я сама намагалася застерегти Мішу, і тепер він вважає мене в найкращому разі дурненькою.

— Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбільше, добу...

Піпл кивнув.

— А ми будемо дивитися й чекати?!