Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Був це Петро Волошенюк з Воскресінець. Він опікувався мною, а я – ним. Його щодругу ніч виводили на допит і вранці вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмішкою на устах – бо витримав, і я поїв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах від мами.

Волошенюк довго лежав на долівці незворушно, і я не раз прислухався, чи ще живе: він був увесь синій, запухлий, з повибиваними зубами, тільки очима водив по стелі, а деколи ті очі зупинялися на мені, і я бачив у них сльозу; потім звідкілясь, нібито з-за стін проникаючи, наповнювала камеру чиста мелодія дивної пісні, яка й донині є для мене найдорожчою, – «Ой пущу я кониченька в сад», і така вона була святопечальна, що я плакав, припавши головою до коліна скатованого, а Волошенюк співав безупинно, вкладаючи у пісню весь свій біль, і одужував від неї бодай настільки, щоб мати силу на другу ніч знову йти на допит.

Так минали тижні. Я запізнався з усіма арештантами, а тіснилось їх у камері понад сорок. Кого тут тільки не було, я навіть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси і свинопаси, шевці, кравці та всякий інший люд… Сидів тут теж забутий нині композитор Василь Якуб’як, учитель коломийської музичної школи, – він ходив камерою і, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодію, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», і ось недавно я почув цю дивовижну пісню у виконанні Михайла Сливоцького – то й згадав, де вона народилася…

А Волошенюк співав свого «Кониченька», поки не помер від побоїв. Перед смертю сказав мені таке: «Я не виказав ані єдиного бункера, не виказав, щоб ти знав і сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресінецький сексот Ярослав Миколайчук».

Потім, вийшовши з тюрми, я зустрівся з Миколайчуком на вулиці. Він намагався дати мені закурити, а я стояв закаменілий перед ним і пильно вивчав уперше бачений образ зрадника; сексот не міг витримати мого погляду й опустив очі, щось гугнявив про Євгена, який, мовляв, сидить, але його можуть випустити, якщо цього він, Миколайчук, захоче, – треба тільки записатися в «стребки», а зі «стребків» можна знову втекти в УПА; я відчув, як зрадлива надія на мить присмокталася мені до мозку, та я її тут же відігнав, як гидливу гнойову муху, що лізе до очей; я хотів схопити зрадника за горло, та не мав відваги навіть плюнути йому в обличчя і пішов геть, вражений цинізмом виродка, яких потім бачив немало, та всі їхні обличчя зливалися чомусь із Миколайчуковим.

Кажуть, що не так давно, в якусь неділю, він з’явився у своєму селі, навіть до церкви зайшов, до людей підступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, і так він ні з ким і не заговорив.

Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» – може, він писав її із цього сексота? А втім, таких було багато…

А далі – промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середній школі. Натхненний провидністю пані Філясової, переконаний, що тільки в поезії можна зберегти себе серед цього збезчещеного світу… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезії, в художній літературі зганьбили себе люди найстрашніше; я з глибоким болем нині задумуюся, які твори з мільйонів книг, написаних за час більшовицької окупації, потрібні будуть самостійній Україні, які зможуть бути перевидані без повторного редагування; а може, хай усі перевидаються як документ нашої ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою міллю, та встиг зазнати пекучого болю нерозділеного кохання, не пропускав жодної забави у музичній школі, і вважали мене дівчата найкращим майстром вальсу – таким я залишився і донині: великим життєлюбом, який геніально вміє організувати для себе час. У цьому весь мій талант.

Так чому ж я, такий життєлюб, натруджую сьогодні мозок, щоб згадати щось світле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте із днів своєї шкільної юності, і нічого подібного відтворити у своїй пам’яті не можу: перед очима пересуваються самі лише картини дикого людського горя.

…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дітьми і по одному енкаведистові на санях з автоматом напереваги – то вивозять з Трача в Сибір чотирнадцять родин. Моторошний лемент і зойк злітає в піднебесся, а я стою у своїй маленькій кімнатці перед відчиненим вікном, що виходить у сад, готовий утікати, як тільки ординці увірвуться на наше подвір’я; батько нервово ходить з кімнати до кімнати й у розпачі розводить руками: «Я ж казав тобі – сиди в Коломиї і додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немає, вона вчителює в Ганеві, може, про неї забудуть; тільки мама не втрачає рівноваги, бо на неї лягає відповідальність за сім’ю: а на кого ж, коли чоловіки розгубилися і стали безпорадні, мов діти; мати виймає з куфра одежу, зносить зі стриху мішки із сухарями; а лемент тим часом віддаляється і нишкне, тихо й німотно стає у спустошеному селі, змовкли раптом собаки, і в’яне, мліє й опускається на долівку моя мама, і я не так чую, як бачу на її устах шепіт: «Пішли… О Боже!..»

…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просувається похоронна процесія з домовинами; скорботні люди не плачуть і не голосять – похорони дозволені, та промовляти, навіть плачем, заборонено: то ховають коломийських інтелігентів-заручників під час перших післявоєнних виборів до Верховної Ради СРСР. Їм у тюрмі прищепили тифозну вакцину і після виборів випустили додому вмирати.

Чому брали заручників – не розумію й досі: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий і радісний