Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Надія – різновид щастя, і можливо, – єдине щастя, яке існує в цьому світі
Семюел ДжонсонПриміщення, в якому нас розмістили в Луганську, справді було підвальним, практично без доступу денного світла, якщо не вважати віддушину розміром десь 20 на 20 см, яку ми намагалися закривати з метою збереження залишків тепла. Але порівняно з попереднім підвалом тут було відносно сухо. І взагалі ми знайшли чимало переваг:
– не було співкамерників-курців, а отже, повітря було чистим від тютюнового диму;
– приміщення являло собою майстерню-склад площею з 50–60 квадратних метрів (переважно все заставлене стелажами, на яких був розкладений різний інвентар);
– нам дали сухі матраци й навіть… обігрівач! Він, звичайно ж, не був розрахований на таку площу, але це був приємний жест «головного» на об’єкті. Тим паче, що на один-два градуси температура таки піднімалася. Якщо додати, що серед інвентарю ми виявили туристичну палатку, укуталися в неї поверх ковдри (при цьому вкладаючись на ніч у повній амуніції: в усіх видах одягу, які були на собі), можемо чесно зізнатися, що не мерзли.
Але вдень була проблема. Тиша просто дзвеніла. Плюс – цілковита відсутність будь-якої інформації про зовнішній світ. Підвал, сонячного світла немає (лише лампочка в 75 Вт), п’ятилітровий бутель замість унітазу, і тиша… У рідкісних випадках можна було перекинутися фразою із конвоїрами, які водили їсти. Головна їхня теза: «Ви не потрібні своїй країні. Вас ніхто не шукає». Насправді, спочатку ставлення було переважно хороше. Набагато краще й толерантніше, ніж у Ровеньках. Та з часом усе змінилось: мене відправили в лікарню, а Ромці поламали всі ребра…
Не буду уточнювати як (щоб не постраждала хороша людина, яка подарувала багато хвилин людського щастя за час полону), але до вечора 12 жовтня у нас з Ромкою з’явився допотопний, проте такий важливий приймач, що брав на ФМі СВ-хвилях.
На ФМ-станціях можна було слухати наше «Радіо 24», а на СВ російською мовою нас потішило «Радіо Тегерану» (дуже висока якість новинних та аналітичних програм, до речі) і «Українські новини». Слухали приймач далеко за північ. Це було просто фантастично! У підвалі, де, зазвичай, стоїть гнітюча тиша, почути голос своєї Батьківщини − навіть не уявляв, настільки це може бути важливо. Ніколи не був «ура-патріотом», але тут… Це було значимо! Так ми дізналися, що в країні йде передвиборча кампанія.
З’явилася нова політична сила – «Самопоміч». Із коротких повідомлень намагались зрозуміти розклади-рейтинги. І безумовно, шукали найменшу згадку про те, що ж ДЕРЖАВА думає і вирішує у питанні військовополонених… Втішали себе надією…
Коли мене звільнили, я вже не розраховував на державу: робив усе сам, щоб якомога скоріше вдалося звільнити Ромку. Не це пішло трохи більше місяця.
Уранці 13 жовтня 2014 року брязнули засуви камери і пролунала чітка команда, звернена до мене: «На вихід». Конвоїр-молдаванин допоміг мені дістатися автомобіля.
Як і зазвичай, мене чекали зав’язані чорним шарфом очі й переїзд невідомо куди. Очікування… Поки хтось пішов з’ясовувати, куди мене, я розговорився з молдаванином. Той приїхав в Україну, коли в нас почалася «колотнеча». Переконаний, що Донбас потребує його допомоги. Ніякого грошового інтересу. Сам – власник невеликої мережі магазинів у Кишиневі. Сім’ю не бачив чотири місяці. Але сказав, що «за Донбас» буде до кінця.
Хтось підійшов і сказав, що мене в супроводі молдаванина треба пересадити у швидку допомогу. І так я пішов із зав’язаними очима в авто.
Під’їхали до лікарні.
– Куди його? – запитав молдаванин.
– До Абрека.
Нас супроводжував якийсь лікар. Чую: він дає інструкції Абреку – хто я такий і куди мене направити. Аж тут… Абрек починає по рації говорити з кимось невідомою мені мовою.
– Це чеченська, – заспокоїв мене молдаванин, – я з ними в Німеччині працював, це їхня мова.
Почувши це, я чомусь одразу засумував за підвалом із «Радіо 24». Але потім усе обійшлося. Так, лікарню охороняли саме ці хлопці. Мало того, зізнаюся, саме вони охороняли мене від деяких неприємних ситуацій, які інколи виникали при з’ясуванні стосунків із пораненими осетинами. Утім, це не завадило моєму охоронцю-чеченцю без зайвих коментарів одразу пояснити: «Выход на територию без санкции и сопровождения – стреляю без предупреждения на поражение…»
Щоб налагодити психологічний контакт із конвоїром чеченцем, я звернувся до нього з проханням:
– Тут є бібліотека? Чи є можливість дістати десь книги?
– Принэсу, – коротко відповів чеченець.
Слова таки дотримав. Увечері, трохи полякавши медперсонал неорганізованим тупотом і голосними діалогами чеченською мовою, у мою палату ввійшло троє, серед них – ранковий знайомий. Подав мені книгу:
– Вот. Очэнь интэрэсна! Сам начал читать. Прочитаешь – вэрнёшь… Дачитаю как-та…
Це була кіноповість «Максим Перепелиця». По-перше, смішно при згадці про фільм, по-друге, що він мав на увазі, коли говорив «очэнь интэрэсна!».
Майже після двох місяців перебування у полоні, насолода влягтися на звичайне ліжко здавалася просто таки райською. Крім того, з’явилося дещо земне – олівець і зошит. І я почав вести свій «захалявний записник».
На третій день перебування в лікарні один зі співчуваючих дав мені покористуватися радіоприймачем. Тут ловилася лише одна наша радіостанція (з Лисичанська або Сєвєродонецька) – «Наше Радіо». Правда, до листопада 2014 її вже дуже сильно глушили.
Як приємно було слухати ці ранкові програми на «Нашому…», і як шкода, що не міг передати привіт Ромці через «Радіо 24». У палаті теж воліли слухати «Наше Радіо» через гарну добірку музики. Але коли йшла передвиборча агітація, і особливо, коли говорив Ляшко, починалися коментарі російською – розмовно-побутовою.
Якось запропонували залишити радіо на хвилі «Нашого…» на ніч дуже тихо ввімкнутим. Комусь так зручніше було засинати, бо це відволікало від чийогось хропіння, а комусь не спалося, тож радіо було фоном для думок. І тоді о шостій годині ранку Руслана підняла всіх категоричним «Ще не вмерла Україна!»…
СПОКУСИ ЧАСУ (із захалявного записника)Ополченець, який лежить після серйозного поранення в одній палаті зі мною, у мирний час був шахтарем, а потім – таксистом. Із побратимів-таксистів він один пішов в ополчення. Звістку про його поранення швидко рознесли селищем (із незмінним у таких випадках додаванням народного фольклору, лякаючого подробицями як рідних і близьких, так
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «100 днів полону, або Позивний «911»», після закриття браузера.
