Читати книгу - "Там, де південь..."

Один навалився на нього. Різкий удар у вену. Неуміло, паскудно. Але таки загнали у вену. Удар приходу, сильний і чистий, як ковток озонового повітря перед грозою. Альберт радісно заусміхався на тремтливий мармелад полудня, з красивими жінками, з красивими чоловіками, з красивим усим… Аляуди, блаженно повторив його мозок. Здорово: Аляуди, як це прекрасно звучить. Вони піднялися на гору. Голуба чашка води, сонце, рої дітлашні, що біжать уздовж берега.

— Док, а ти давно знаєш Ірку?

— Ви до мене? — запитав Альберт. — Зі школи. Так, зі школи. Я там лаборантом працював. Ми ходили там дивитися різне. Підглядали у банях. Ха-ха-ха. Уявляєте, ця малахольна любила дивитися на голих людей.

— Тю, — сказав один. — А ти, видно, дрочив на неї? А!? Га-га! Дрочив, чи вона тобі зразу давала?

— Не скромно, — відповів Альберт.

— А ти не скромнічай. Скоро тобі це не знадобиться. Га-га! — заржав водій, і Альберту стало ще противніше: і білий шрам, і засмагла потилиця. — Давай, розказуй, доктор, видно, вона ще та штучка. Мажорні — вони всі такі сучки. Га-га!

— Та… Можна, власне. Ми стибрили… — почав Альберт.

— Сти… Як ти сказав? Ну, бля, насмішив…

— Тоді я не буду розповідати, — образився Альберт.

Його поплескали по плечі. А він знову нерухомими зіницями, чорними й тонкими, дивився на білі, вирвані плювки розквітлих абрикос. Синя вакса води, з кульками сонця, виходила з-за коси: жовті айви, абрикоси, персики, й метушливі, до бджолиного рою, купи дітлахів. Один, а потім другий, гучно перднули, закурили. І хтось із них сказав:

— Ну-ну, ну, розповідай, дружок!

— Да, хороший ти мужик. Не брикаєшся. Покладістий. Таких… Ну, давай далі… Захарили ви там щось… Закурюй. Угу. Ось так. Розваж старих. Що, ми не старі? Ха-ха-ха…

Альберт проти неба, проти води, а внизу дітвора, і легкість невимовна, що не повторити, лише думка: чому вони заважають, завжди заважають моєму задоволенню? Нарешті він затягнувся димом. Тут світ визрів раніше, так, зовсім не під осінь, видно, палило, і звідки зараз приходить це, навіть урна, он та, біля будки, смердючої, для синяків будки, стирчить тут цілу вічність. І він говорить:

— Так… Я стибрив член. Із моргу. Пришив до манекена. Потім груди. Уявляєте, який прикол. І ми сміялися, курили. Що? Драп? А що можна тут курити? Потім вона сказала, що треба груди. Наступним днем я приніс груди. Ну, і ми зробили це. Там, прямо на дивані… Ха-ха-ха… Чому смішно? Та тому, що з патанатомічки шукали весь час, де ділися оті груди і хєр у старого… Ха-ха-ха…

Вони в’їхали в тінь. Зараз усі мовчать, лише крило лиману гудить дітворячими й жіночими голосами. Кислий запах айвового варення.

— Да, — сказав один. — Хрєново. Хрєново, що нічого не зміниш. Дуже хрєново… Блядь, повертай. Он уже Аляуди. Да, да, да… Потім вийдеш і запитаєш он там, біля мєлких, Спабу. Запам'ятав. Спаба. Спаба, Спаба… І говориш, вона тобі з-за цього дала?

— Нє, ви все рівно мене уб’єте, — несподівано каже Альберт. — Я все придумав. Це я з іншою робив.

— А на хрєна брешеш тоді?! На хрєна це гониво? А?

— А тому, що я вас, сук, ненавиджу. Ось чому. А я справді це робив. І ще більше робив. Так, так… І буду! Буду! — Альберт закусив кулака.

— Ну, дорогий, нам більше не потрібно, — сказав один і пошукав у кишені сигарети, але пальці зіжмакали порожню пачку. Водій відкрив віконечко: запах матіоли, чорнобривців, білої акації.

— А у нас другий врожай. — сказав водій, відкриваючи дверцята. — Так кажеш — Спаба?

Вони чекали довго. Перед ними лежали піски, канава, Аляуди відкинулися рваним краєм десь по ліву руку. Доки вони чекали, Альберт усцявся. Він навіть не почув, як це трапилося. Глянув під ноги, на килимок. І один із двох сказав:

— Чорт! Ти здаєш, сука!

Так вони сиділи — на п'ятачку, в нерухомому повітрі: Альберт вивчав калюжу, як рукотворне диво, а двоє сміялося. Доктор нарешті підвів голову і сам засміявся. Двоє його попутників заляскали в долоні. Потім зробилося тихо. Двоє свистіли до дівчат, що йшли неквапно попід стіною, огинаючи подалі Аляуди. Повернувся водій.

— Там такі от діла… — сказав він.

Потім, нічого не пояснюючи, він сів у авто й поплескав по плечу доктора. Альберт спробував здивуватися. Десь там, далеко, він про щось таке здогадувався, що діється не зовсім усе гаразд, нехороше щось. Але ніяк не міг напружитися й сконцентруватися. Чомусь він пройнявся довірою до цих трьох. Перед очима пливли білі й фіолетові кола. Ноги починали холодніти, від кісточок і до колін. Доктор попросився в туалет. Але двоє несподівано змінили своє ставлення до нього — так, вони зробилися якісь противні, навіть трохи сумні, й головне: зараз вони були по-геройські мовчазними.

— Ми повинні були це зробити ще вночі, — нарешті чітко сказав один.

— Ну, вийшло так. Ділів-то купа, — жваво спробував виправдатися другий, витягуючи сигарету. — Покінчимо зараз. Вирулюй до пустиря. Ми там трохи перекантуємо, а там вирішимо, що робити далі… Не думав, що це так надовго затягнеться… Абсурд… — Він випустив кульку запашного диму, і Альберт, як собака, потягнувся за нею ніздрями.

— Хочеш, доктор, сигаретку? На, тримай. Останній раз куриш, — розпачливо і скучно водночас сказав він.

Альберт курив, притримуючи сигарету двома пальцями, не випускаючи з рота; курив він швидко, а ще він говорив, не відриваючи погляду від білих пісків, із Аляудами, сизим крилом цвинтаря і сонцем, що стрибало кулькою по горбатій місцині:

— Я втечу. Ось побачите… Я втечу… Що ви хочете зі мною робити?

— Ти давно сам зробив, — серйозно сказав один, той, що зліва, зовсім несподівано. Машина повернула в рідку лісосмугу.

— Правильно. Там і пересидимо до сутінок. А я змотаюся за пивом. Тут недалеко, — сказав другий, той, що біля дверей, і від нього солодко тхнуло «Алимі парусамі».

— Скоро дощ. Осінь. А пече, як літом. Абрикоси, персики цвітуть. А ти