Читати книгу - "Подзвін з-під води"

це чув кілька разів за своє життя. Щоправда, і не дуже часто, хоча плаваю цим маршрутом ще з дев'яностих. Хтось каже – це не добре, погана прикмета. А хтось сюди плаває спеціально, аби послухати підводних паламарів, та не всім щастить це почути, як от вам зараз!

Принишклі від несподіваного дива і зачудовані почутою історією, друзі мовчали до самого причалу. І вже зібравшись докупи біля храму на Поштовій площі, почали голосно ділитися враженнями від мандрівки. Але історію з підводним подзвоном вони обережно оминали. Помітно розчервонілий і веселий Юрко подякував усім друзям, обійняв дружину, і вона, похитуючись під чималою вагою свого чоловіка-велетня, повела його до автівки. Антон запропонував підвезти Валерію на своїй машині, але вона за звичкою відмовилася.

– Проводжати мене не треба. Сьогодні був приємний і гарний день, і я хочу ще трохи пройтися вулицями до сутінків. Ще раз дякую тобі за цю подорож, – сказала вона й потисла Антонові руку.

– То, може, прогуляємося разом? Я залишу машину тут, а потім завтра заберу. Тим більше, я трохи випив. А до сутінків залишилася година-дві, і я б із задоволенням склав тобі компанію.

– Ні, Антоне. Не ображайся, але тепер я хочу побути на самоті… Завтра виповнюється рівно вісім місяців, як зі мною немає Сергія… Вибач ще раз.

– І ти мені вибач. Я все розумію. До зустрічі в клініці, – ледь вичавив із себе Антон, відчуваючи, як до горла підкочує якесь незнане досі почуття – образа. Чи то на Валерію, чи то на себе самого, чи то на всіх людей загалом. Але це відчуття він підслухав у собі вперше. Провівши поглядом Валерію, яка швидко зникла за поворотом, він зрозумів, що зараз може зірватися. Йому чомусь страшенно кортіло послати увесь світ якнайдалі, нагримати на перехожих, сказати комусь щось образливе, можливо, навіть з кимось побитися. Ця образа обхопила його міцним ланцюгом, який несила було розірвати. Він відчував, що ось-ось станеться щось недобре і він може щось утнути.

Звертаючи за ріг будинку, Валерія наостанок обережно озирнулася. Антон залишився стояти біля своєї машини і дивився їй услід. Опинившись на іншій вулиці, Валерія одразу притулилася до стіни і закрила обличчя руками. «Що зі мною? Що я роблю? Що відбувається? – лунало в її голові. Перед очима стояв образ Антона, але він періодично зникав, перериваючись, наче стара кіноплівка, і натомість з'являвся образ її покійного чоловіка Сергія, який сумно дивився прямо в душу і мовчки хитав головою. Вже звично для цих восьми місяців суцільного болю й горя по її обличчю текли рясні сльози, і вона не могла їх стримати, бо це відбувалося проти її волі. Хтось з перехожих намагався її заспокоїти, навіть обійняти, але вона несподівано вдарила того чоловіка своєю сумочкою і розридалася ще більше. Інші перехожі вже оминали її стороною, але вона ні на кого не звертала уваги. Спустившись спиною по стіні, вона присіла навпочіпки і плакала, плакала, плакала. Стримати себе вона не могла, бо на поверхню з усією силою проривалася вся її стомлена горем і болем душа, згорьована, самотня, вбита.

Трохи опанувавши себе, Антон зі стиснутими до болю кулаками сів у машину, але залишив дверці прочиненими. Закурив. Але пальці одразу зламали навпіл цигарку, і він тремтячими руками підкурив другу. Машинально натиснув на кнопку плеєра. За мить з колонок долинув голос Юрія Шевчука:

У тебя есть сын, у меня – лишь ночь, У тебя есть дом, у меня – лишь дым, Над отцом-огнем, улетая прочь, Он клубится льдом по глазам седым…

Дослухавши свою улюблену пісню до кінця, Антон знову натиснув на кнопку, вимкнувши плеєр. Недопалок сигарети боляче обпік пальці. Викинувши його геть, Антон закрив дверці авто. Але їхати кудись він не мав сил. Його очі повільно закрилися. Він заснув…

13

Олег Петрович звично постукував незаточеним олівцем по долоні і якось неуважно слухав своїх пацієнтів. Після останнього монологу Олександра, котрий переповідав історію знайомства своїх батьків, лікар раптово надовго замовк, дивлячись у темне вікно. Олівець завмер у його долоні, яка перетворилася на кулак.

– Так складається, що я повинен поїхати на два найближчих тижні у відрядження до іншого міста. Тому наші заняття тимчасово припиняються. Рівно за два тижні я повернуся, і ми продовжимо. Але за цей час ви повинні дещо виконувати самі. Так би мовити, даю вам домашнє завдання. Поки мене не буде, ви повинні вдома написати одну письмову роботу. Це буде твір на тему: як ви бачите своє подальше життя. Тобто напишіть про все те, що вам хочеться зробити протягом наступного року, або чим би ви хотіли зайнятися в майбутньому, або чим ви плануєте займатися в найближчі місяці. Форма твору – довільна. Фантазуйте, не бійтеся мріяти, вкладіть у твір якнайбільше своїх справжніх бажань і перспектив, які можуть здійснитися. Гаразд?

– Так це має бути щось типу шкільного твору чи справжнього художнього роману? – запитала Маргарита, мнучи в руках брошуру з яскраво виведеною на титульному аркуші назвою «Як не згаяти відведений тобі час».

– Ну, як вам сказати… Не зовсім роман, не зовсім твір, просто – свої роздуми на цю тему. По суті – це повинні бути ваші бажання, викладені на папері. В довільній формі. Ось так. – Олег Петрович поклав олівець до кишені. – Про дні наших наступних занять я вам усім повідомлю заздалегідь. А зараз – усі відпочиваймо!

Вийшовши на вулицю, Антон майже впритул зіткнувся з Валерією, яка поспіхом копирсалася у своїй сумочці.

– Як ти? – спитав він, обережно намагаючись зазирнути в її очі.

– Нормально… Якщо щось може бути нормально в цьому світі… Вибач… А ти як? – відказала вона, якось по-дитячому приречено дивлячись йому прямо в вічі.

– Ну… Намагаюся жити… Я тут хотів тобі знову запропонувати одну мандрівку… Коротше, якщо у нас в заняттях виникла така довга перерва, я б хотів з'їздити кудись до