Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

Задум не був просто прогулянкою. О четвертій годині ранку на наступний день два самовіддані садівники сонно тупцяли перед чорним входом до циркового лота. І хоч як це дивно, були вони там не самі. З десяток інших садівників різного віку, раси й настрою, озброєні чорними пластиковими мішками, очікували появи довгожданого доглядача слонів. А Ігор з Мишком і не подумали, як везти добриво додому. Чомусь їм здавалось, що такі відходи, як слонячий манур, повинні роздаватись вже запакованими і розфасованими… Вони уявляли, що цінного добрива мало б вистачити на всіх бажаючих – та дійсність вистромила свою огидну пику й неабияк подивувала.

Коли нарешті у дверях брами з’явився червононосий наглядач слонів з одноколісним візком, до нього одразу ж підскочив увесь ранній люд з мішками й лопаточками. Вправніші вміло перевантажували вміст візка у власні торби. Манур розсипався навколо і смердів, але в усезагальному ажіотажі ніхто цього не помічав. Наглядач закурив осторонь, похитав нестриженою головою і з буддистським спокоєм спостерігав за садівниками. Йому було невтямки, чому деякі люди так пристрасно полюють за слонячим мануром, бо ні садки, ні городи наглядача не цікавили.

Найумілішою виявилась молода пара у флісових костюмах. Жваво накидавши два повні мішки добрива, вони самовдоволено тягнули їх до свого новенького пікапа. Решта не дуже зграбних «жайворонків» підбирала залишки розтоптаного добрива навколо візка, відшкрябувала його від асфальту, таїм перепав лише мізер після атаки флісових костюмів. Ігореві з Мишком, які не вирізнялись здатністю швидко орієнтуватись у ситуації і не мали тари, взагалі нічого не дісталось. Вони жадібно спостерігали за процесом полювання на манур і випрацьовували стратегію на майбутнє.

Для успішного проведення операції кожному з друзів варто було б залучитись підтримкою жінок. У чотири руки кожна пара ще на світанку забивши вигідне місце біля заповітного чорного входу до всесвітньовідомого цирку, могла розраховувати на успіх. Залишалась проблема – вмовити свої половини на таку корисну, але малопривабливу справу…

По дорозі додому друзі розробили план. За обідом Ігор дипломатично завів розмову з жінкою здалеку:

– Лідусю, чи хотіла б ти, щоб цього року твої помідори виросли, як гарбузи, і родили ціле літо?

– Хотіла б, – підозріло відказала Лідуся, перемішуючи салат.

– А що для цього потрібно, знаєш? – улесливо вів далі чоловік.

– Це якби земля була інша, а не ця іржава індіанська пустеля, якби чорнозем, як на Подніпров’ї, тоді були б помідори. І персики були б. І цибуля… – відмахнулась Лідуся, згадавши яготинські городи свого дитинства.

– А до міста цирк приїхав…

– Ну?

– А там слони є…

– І що?

– Слони продукують найкраще в світі добриво…

– Ну то поїдь і набери.

– Е-е, це не так просто. Ми вчора вже з Мишком пробували. По-перше, вставати треба дуже рано, бо слоняче стійло чистять з третьої до п’ятої ранку… По-друге, там стоїть черга з мішками і лопаточками… По-третє, треба діяти швидко й злагоджено. Словом, мені потрібна твоя допомога…

– Ти що, схибнувся? За слонячим лайном у чергу? До такого дожитись? А як в Україні хтось із родичів дізнається? Ну, цього вже не діждешся… – вибухнула Лідуся й сердито задзвеніла посудом.

Через три години вмовлянь Ігорева половина поступово почала здавати позиції. Її основна умова полягала в тому, щоб ніхто ніколи й ні за яких обставин не дізнався про цю вилазку, інакше вона гарантувала чоловікові розлучення і фінансовий крах.

Наступного ранку, тільки-но почало сіріти, набурмосена Лідуся сиділа в машині. Біля брами циркового лота вже тупцяли садівники. Мишка ніде видно не було, мабуть, його Оксана не піддалась на вмовляння, остерігаючись втратити свій соціальний статус. Діючи швидко й злагоджено, Ігор і Лідуся таки вихопили з візка до півмішка добрива. У колі знавців це вважалось неабияким успіхом. Хоча добрива виявилось лише кілограмів десять, все ж таки це була перемога.

На третій день Мишко вирушив до цирку сам, бо дружина Оксана його супроводжувати відмовилась навідріз. Приїхавши ще затемно, любитель саду й городу (і особливо городини) зайняв чергу один із перших, що гарантувало йому хоч якусь здобич. Протягом наступних двох годин біля воріт зібравсь чималий гурт з чорними пластиковими мішками.

В кавову темряву ночі молоком влився світанок. Присутні іноді скупо перемовлялись, однак повітря, здавалося, ставало густішим чи то від запаху мануру, чи від їхніх гострих поглядів. Доглядач слонів не з’являвся, гурт тривожно гудів. Мишко грюкнув кілька разів кулаком у ворота, і довгожданий заспаний цирковий робітник нарешті розчинив заповітну браму. Він повільно відхилив хвіртку з виглядом страждальця, що напередодні неабияк перебрав. Тоді хрипкуватим голосом оголосив:

– Ladies and Gentlemen, no more elefant shit today… (Леді й джентльмени, слонячого мануру сьогодні не буде…)

Натовп отетерів. У напруженій гонитві за «високоякісним продуктом» усі забули, що тварина-виробник може мати свої проблеми. Виявилось, що у слона зі шлунком не все гаразд і добриво того ранку не надійшло… Гурт розчарованих людей почвалав до машин, а Мишко від розчарування просто не міг зрушити з місця. Як це так: простирчав тут три години, а слон так і не видав мануру? І що його робити в такій ситуації?

Повертаючись додому, Мишко думав: «Життя вкрай несправедливе – найпростіші, здавалося б, бажання, залишаються невдоволеними. Ну чому не вдалось дістати хоча б пів-мішка такого потрібного мені добрива?» Та найважче Мишкові було через те, що він не любив пасти задніх, а ще менше – відступати. Чоловік вирішив: якщо не вдалось дістати мануру в цирку, то дістане його в зоопарку, навіть якщо доведеться за це заплатити. Тільки так Мишко міг віднайти втрачену душевну рівновагу і не відчуватися лузером.

Наступного дня ні світ ні зоря Мишко вирушив до найближчого зоопарку. Про запас набрав мішків і лопат різного калібру і вже не мав сумніву, що без добрива додому не повернеться. До найближчих слонів їхати довелось не більше не менше як триста миль – до столиці штату.