Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

— Це індіанські орнаменти, — пояснював він. — Ними розцяцьковують побутові речі тільки в одному місці на землі — в глибинах Анд. Там ростуть густі-густі ліси, дуже схожі на ті, що в нас. Я там збирав гриби… і я і б багато дав, аби дізнатися про тамтешній склад грунту й взагалі… Ой, хлопче, мене туди вже ніколи не пустять. Довіри я не заслуговую…

— Це там, де блакитноокі люди? — спитав Віктор.

— А звідки ти знаєш? Я особисто не бачив блакитнооких, а шукав… Чув про таких, було!

— Гори — то й люди з блакитними очима. Як на Памірі.

— Ти вмієш, малий, робити логічні висновки. Це добре.

Одного разу, прослизнувши своїм звичаєм у куток; поміж канапою і книжковою поличкою, Віктор побачив на підвіконні маленький слоїк із темним порошком, закритий корком, і поряд склянку, до половини наповнену якоюсь рідиною рожево-брунатного кольору. Сидячи спиною до входу, дядько читав і, здається, справді не помітив племінника; Вітько понюхав рідину — вона ледь пахла чаєм, потім зробив обережний ковток. Смаку неї відчув ніякого.

А вночі на нього наринули сліпучо-яскраві барви, що злились в асиметричні візерунки; дядькове запинало гойдалося перед очима, і світ, що вгадувався за ним, був сповнений пекучих таємниць.

— Що з тобою? — спитав дядько вранці, коли Вікторова рука ніби сама собою почала малювати орнаменти, які ще й досі плинули в нього перед очима. — Звідки це в тебе?

Він не боявся дядька, а тому спокійно розповів йому, що скуштував рідини із склянки, яка стояла в кабінеті на підвіконні.

— Ніколи цього не роби! У таких склянках буває страшна отрута! Та вже коли так сталося, то малюй, хлопче, малюй… Виходить, і ти бачиш те ж саме, що й я? А що, цього й слід було чекати, це ж ті візерунки, які на індіанських виробах. Вони маряться людям, котрі скуштували напою з гриба акатава. Люди різні, а бачать одне й те саме… хіба ж не цікаво? Чому так? Ех, хлопче, підтяли мені крила… Може, тобі щось вдасться?

Ні, дядько таки ж у ньому, у Вікторові, бачив спадкоємця, чому ж обрав Олександра?

А над чим тут, власне, сушити голову? Все аж надто просто.

Після смерті вродливої і доброї тітки Гелени у домі з’явилася Раїса — Олекеандрова мати. Вона переставляла меблі, купувала килимові доріжки, добудовувала кухню й варила дядькові Геннадію — а його на той час таки ж добряче вже діймала контузія — дієтичні киселі. Оксану тітка впрягла в город — здорова дівка, нічого байдики бити, — Олюня не приїхала, а про себе Віктор якось почув:

— Дивуюсь я деяким матерям — ну як зозулі! Підкине свою дитину фактично стороннім людям — і годуй її!

Гаряча хвиля сорому хлюпнула Вікторові в обличчя й ніби збудила з солодкого сну. І справді, чого він тут, яким побитом? Тітки Гелени вже два роки як немає, дядько Геннадій у лікарні: хто йому радий, дитині з бідної сім’ї, де батько пропав безвісти? Що може виправдати його настирливість?

Тільки дружба з Олександром! Звичайно ж, тому буде нудно, коли двоюрідний брат поїде, він його любить і захистить від сварливої матері.

Віктор знайшов Олександра за сарайчиком, той щось майстрував, мугикаючи своїм звичаєм крізь зуби. Якийсь час він ніби й не помічав принишклого брата, потім, ретельно обтерши пилочку, сказав:

— Якось ти обізвав мене дурнем, і я тобі цього ніколи не подарую. Чуєш? Ніколи!

«Обізвав дурнем! Та ж ми були дітьми… Обізвав дурнем!.. А скільки він сам лаяв мене, дошкуляв, бо ж старшим був. То що? Маю все життя на нього сердитись?»— думав Віктор.

Поїхав того ж дня. Дорогою спробував побачитись з дядьком Геннадієм, але до палати його не впустили.

Останні три зупинки до свого села брався пішки — не вистачило грошей на квиток, а їздити зайцем не вмів. «Уже й тоді був добрячим тюхтієм», — підсумував Віктор свої спогади, під’їжджаючи до станції.

Та, що вибігла відчиняти йому хвіртку, колись була дівчинкою Олюнею: Віктор аж вразився, наскільки не змінилась її постать і манера ставити маленькі ступні, ледь їх вивертаючи. Та зблизька побачив, що лице «природженої балерини», як називали колись Олю, змарніло: мабуть, мистецтво далося їй нелегко. Та й не досягла вона в ньому особливих висот, спинившись на партії маленького лебедя.

В колишній їхній дитячій кімнаті, де вони нарешті обійнялись, як належало родичам, Оля зразу виповіла йому свої гризоти:

— Дядько Геннадій, свята душа, залишив мені бічну світлицю, а вони не хочуть, щоб я тут жила! Розумієш, не хочуть! Вони приймають сюди Оксану, бо та доглядатиме їм нутрій та поратиме город, а з мене який зиск? Вимагають, щоб я взяла відкупне, а його ж, Вітечку, зовсім мало. Олександр доклав-таки зусиль, щоб будинок оцінили в мізерну суму, нібито він в аварійному стані й для житла непридатний. Це неправда! Вони ладнаються обкласти його цеглою й добудувати другий поверх, дерево ж бо добряче, дуб, ще вистоїть не один десяток років. Що хочуть, Вітечку, те й роблять, вони тут — удільні князі.

У Віктора від цих майнових пристрастей одразу голова пішла обертом; він вирішив побути трохи в дядьковому кабінеті й тікати звідси подалі від гріха.

— Невже б ти тут жила? Бог з ними…

— Жила б! А що робити? Син же в мене одружився й привів дружину в єдину нашу кімнатку: що, мені тепер на кухні спати? І так себе шкода, ВІтю, ще ж ніби й не зістарилась, хоч зі свого балету давно пішла на пенсію. І потім — тут все мені таке близьке та дороге… А вони не пускають, бо, бачте, в ту мою кімнатку через веранду ходити треба, а веранда вже й не моя. От які люди! Що я провалю їм ту веранду? Знаєш, братику, я ж листа дядькові писала, просила його дозволити пожити біля нього. То він: «Буду щасливий, з радістю!» А Райка— позаторік ще жива була —