Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Зайшовши у вітальню, Свізін сів на краєчку стільця, і його висока тілиста постать відразу застигла в дивній очікувальній позі, наче її скувала первісна непорушність. Він був готовий негайно встати. Обідів він не давав уже кілька місяців. Спочатку цей обід на честь заручин Джун здавався йому нудним обов'язком (Форсайти свято пильнували звичаю відзначати заручини врочистими бенкетами), але коли він упорався з обтяжливими справами — розіслав запрошення й замовив страви,— то відчув приємну бадьорість.

Отак із годинником у руці сидів він, опасистий, гладенький і золотавий, наче приплескана грудка масла,— сидів, ні про що не думаючи.

Тим часом зайшов довготелесий чоловік з баками, що колись служив у Свізіна, а тепер торгував городиною, і оголосив:

— Місіс Чесмен, місіс Септімус Смолл!

До вітальні ввійшли дві леді. Перша була вбрана у все червоне, на щоках її горіли великі густі плями того самого кольору, погляд вона мала важкий і гострий. Вона рушила до Свізіна, простягаючи руку в довгій світло-жовтій рукавичці.

— Добридень, Свізіне,— мовила вона.— Ми з вами не бачилися хтозна-відколи. Як ви живете? Еге, мін любий друже, ви дедалі гладшаєте.

Свізінові почуття виказав тільки його зосереджений погляд. Серце його розпирав, клекочучи, німий гнів. Вульгарно бути гладким, і говорити про це теж вульгарно: у нього широкі груди, та й годі. Повернувшися до сестри, він стиснув їй руку і мовив владним тоном:

— Добрий день, Джулі!

Місіс Септімус Смолл була найвища з чотирьох сестер; на її добродушному округлому старечому обличчі застиг журливий вираз; воно болісно кривилося, наче з нього до самого вечора не скидали плетеної дротяної маски, що помережила жорстку шкіру дрібними зморшками. Навіть очі її болісно мружились. В такий спосіб вона виявляла свій безнастанний жаль з приводу втрати Септімуса Смолла.

Вона славилася тим, що завжди могла бовкнути щось недоречне і з упертістю, властивою всім Форсайтам, товкла й далі про те саме, нанизуючи одну нетактовність на іншу. По смерті чоловіка родинна настирливість, родинна діловитість у ній закостеніли. Дуже балакуча, вона при нагоді могла годинами говорити без найменшого пожвавлення, розповідаючи з епічною монотонністю про ті незліченні випадки, коли її ошукала доля, і жодного разу не помічала, що слухачі виправдовують долю: старенька мала добре серце.

Бідоласі довелося так довго сидіти біля ліжка Смолла (він мав слабке здоров'я), що в неї виробилася до того звичка, отож вона безліч разів погоджувалася доглядати і хворих, і дітей, і різних страдників, і зрештою в душі її вкоренилося враження, що на світі людині судилися самі прикрощі. Неділя за неділею вона ходила слухати превелебного Томаса Скоулза — блискучого проповідника, який справив на Неї величезне враження, але їй вдалося переконати всіх, що навіть у цьому їй не пощастило. В родині Форсайтів вона стала живою приказкою, і коли хто-небудь із них нудив світом, його прозивали «справжнісінька Джулі». Маючи таку вдачу, кожен, окрім Форсайта, сконав би, не доживши й до сорока років, проте. Джулі минув сімдесят другий, а виглядала вона пречудово. Здавалося, що в неї збереглася здатність тішитись життям і що вона ще зможе її виявити. Джулі мала трьох канарок, кота Томмі й півпапуги — друга його половина належала сестрі Гестер, і ці створіння (яких намагалися тримати подалі від Тімоті, бо він не терпів тварин) на відміну од людей не засуджували її за те, що вона вдається в тугу, і були щиро їй віддані.

Того вечора, вбрана в чорну бомбазинову сукню з скромною трикутною вставкою фіалкового кольору й чорною оксамитною стрічкою, пов'язаною навколо її худої шиї, вона була втіленням величної пишноти; майже кожен Форсайт вважав, що чорний і фіалковий кольори надають вечірньому вбранню цнотливої строгості.

Сумовито дивлячись на Свізіна, вона мовила:

— Енн питала про тебе. Ти не заходив до нас уже хтознавідколи!

Свізін заклав великі пальці за пройми жилетки і відповів:

— Енн зовсім негодяща, їй слід звернутися до лікаря!

— Містер і місіс Ніколас Форсайт.

Ніколас Форсайт усміхався, звівши свої прямі брови. Удень йому пощастило домогтися затвердження плану, що передбачав використання на цейлонських золотих копальнях одного племені з Верхньої Індії. Цей план був його заповітною мрією, яку йому нарешті пощастило здійснити наперекір усім труднощам, і тепер він тішився заслуженою перемогою. Його копальні подвоять видобуток, а досвід підтверджує ту істину, любив повторювати Ніколас, що кожна людина рано чи пізно має померти; і чи помре вона зі старечої немочі в своєму рідному краї, чи передчасно, застудившись на вогкому дні чужоземної шахти,— це, звичайно, не має великої ваги в тому разі, якщо зміна в її способі життя сприятиме розквіту Британської імперії.

Ніколасові здібності ніхто не міг поставити під сумнів. Націливши на співбесідника свого нерівного носа, він пояснював:

— Через нестачу кількох сотень цього люду ми роками не платимо дивідендів, а подивіться, яку ціну дають за наші акції. Я не можу заробити на них і десяти шилінгів.

Ніколас щойно побував у Ярмуті й вернувся, почуваючи, що додав собі принаймні десять років життя. Стиснувши Свізінові руку, він пустотливо вигукнув:

— Ну, от ми й знову зустрілися!

Місіс Ніколас, змарніла жінка, усміхнулася з-за його спини напівзляканою, напіввеселою усмішкою.

— Містер і місіс Джеймс Форсайт! Містер і місіс Сомс Форсайт!

Свізін клацнув каблуками; тримався він напрочуд хвацько.

— Добридень, Джеймсе! Добридень, Емілії Як справи, Сомсе? А ви як живете?

Він схопив руку Айріні і вирячив очі. Вродлива жінка — трохи бліда, але стан, очі, зуби! Занадто гарна для цього Сомса!

Боги дали Айріні темно-карі очі й золоті коси — незвичайне сполучення, що приваблює погляди чоловіків і, як кажуть, Свідчить про слабку вдачу. А молочно-біла, ніжна шкіра шиї та пліч над золотавою сукнею додавала їй надзвичайної чарівності.