Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Він сидів у похмурому затишку своєї кімнати, лялька в руках могутніх сил, яким байдуже до родини, класу й віри і які незворушно, мов машини, прямують до невідомої мети. Ось що вразило молодого Джоліона, який умів споглядати навколишній світ безстороннім оком.

Бідний батько! Ось чого він досяг, проживши життя дуже помірковано. Лишився самотній, старішає з дня на день, і ні з ким йому перемовитися словом!

У свою чергу старий Джоліон теж дивився на сина. Багато про що йому кортіло побалакати з ним — про те, що йому довелося таїти в душі всі ці роки. Не міг же він ділитися з Джун своїми гадками про те, що будинки в Сохо подорожчають; розповідати їй, як його непокоїть довга мовчанка Піппіна, управителя «Нової вугільної компанії», де він уже довгий час був головою; як йому не подобається безупинне здешевлення акцій «Американської Голгофи»; чи обговорювати з нею питання, яким би то способом уникнути сплати податку на майно, що залишиться після його смерті. І під впливом чаю, що його він безперестану помішував, старий Джоліон зрештою почав говорити. Перед ним відкрилися нові життєві обрії, обітована земля розмови, де він міг знайти гавань, захищену від хвиль передчуття і жалю, де він міг заспокоїти душу опіумом міркувань, як примножити свої статки й увічнити єдину частку свого єства, котра його переживе.

Молодий Джоліон умів слухати: то була одна з найкращих його рис. Він не зводив очей з батькового обличчя, час від часу докидаючи запитання.

Годинник пробив годину ночі, перш ніж старий Джоліон скінчив свою мову, і разом з бамканням до нього вернулися принципи. Він здивовано вийняв кишенькового годинника:

— Мені пора лягати, Джо,— мовив він.

Молодий Джоліон устав і простягнув руку, щоб допомогти батькові підвестись. Обличчя старого знову здавалося змарнілим і виснаженим, очі він уперто відвертав.

— Бувай здоров, мій хлопчику; бережи себе.

Збігла хвилина, і молодий Джоліон, повернувшись на підборах, рушив до дверей. Він майже нічого не бачив, усміхнені уста тремтіли. Ні разу за всі ті п'ятнадцять років, які минули, відколи він збагнув, що життя аж ніяк не проста річ, не здавалося воно йому таким складним.

III. ОБІД У СВІЗІНА

У Свізіновій оранжево-синій їдальні, що виходила вікнами в парк, круглий стіл був накритий на дванадцять персон.

Кришталева люстра з запаленими свічками висіла над столом, мов велетенський сталактит, осяваючи великі дзеркала в позолочених рамах, мармурові стільниці бічних столів і важкі позолочені стільці з вишитими вовною сидіннями і спинками. Усе те свідчило про любов до краси, що так глибоко вкоренилася в кожній родині, яка своїми силами пробивалась у товариство з вульгарніших глибин природного стану. Свізін не терпів простоти, він любив позолочену бронзу і тим завжди визначався серед людей свого кола, які вважали, що він має неабиякий смак, хоч, може, й надто схильний до розкоші; і свідомість того, що кожен, заходячи в його оселю, зразу побачить, що він людина заможна, давала йому таку глибоку і тривалу втіху, якої, мабуть, ніколи не дарувала жодна інша обставина його життя.

Відколи Свізін пішов з агентства продажу будинків, відмовившись від професії, на його погляд, негідної респектабельної людини, особливо тим, що доводиться мати справу з аукціонами, він цілком віддався своїм аристократичним смакам.

Він, як муха в мед, улипнув у розкіш, якою тішився останнім часом, і в його мозку, що з ранку до вечора не мав ніякої поживи, зіткнулись два на диво суперечливих почуття: тривке й незмінне задоволення з того, що він своїми силами вибився в люди й забагатів, і переконання, що така людина, як він, ніколи не повинна принижувати свій розум працею.

У білій жилетці з оправленими в золото оніксовими гудзиками, він стояв коло буфета й слідкував за тим, як слуга порається з трьома пляшками шампанського, крутячи їх За шийки, щоб всунути глибше у відерця з льодом. Між ріжками стоячого комірця,— якого Свізін нізащо не хотів змінити на інший, хоч йому й боляче було ворухнути головою,— випиналося бліде подвійне підборіддя. Очі його дивилися то на ту, то на ту пляшку. Він обмірковував складне питання і наводив самому собі такі докази: Джоліон вип'є склянку, од сили дві, він бережеться. Джеймс — той пити вина вже не може. Ніколас... він не здивується, якщо Ніколас і Фенні дудлитимуть воду! Сомса він не брав до уваги: ці молоді племінники — Сомсові минуло тридцять вісім — не вміють пити! Але Босіні? Відчувши в імені цієї чужої людини якусь незвичайність, що виходила за межі його філософії, Свізін замислився. В душі він побоювався. Хтозна! Джун іще дівчисько, до того ж закохане! Емілі (місіс Джеймс) любить випити добрий келих шампанського. Джулі вважає його занадто сухим, бідолашна старенька не має смаку. А от Гетті Чесмен! Згадка про давню приятельку, мов хмарина, затуманила його прозорі, як скло, очі: вона, чого доброго, вип'є півпляшки.

Але коли він згадав про свою останню гостю, його старече обличчя стало схоже на мордочку кота, що от-от замуркоче: місіс Сомс! Може, вона й небагато вип'є, зате оцінить напій; як приємно почастувати її добрим вином! Гарна жінка і до того ж прихильна до нього!

Згадка про неї подіяла на Свізіна, мов шампанське. Як приємно частувати добрим вином молоду жінку, що й собою гарна, і вдягнутися вміє, і манери має чарівні,— одне слово, витончена натура. Як приємно вітати в себе таку гостю. Він ледь повернув голову, і вперше того вечора ріжки комірця боляче кольнули йому шию.

— Адольфе!— мовив він.— Охолодіть іще одну пляшку шампанського.

Сам він може випити чимало: завдяки тому рецептові, що виписав Блайт, самопочуття в нього пречудове, до того ж він завбачливо не снідав. Давно вже Свізін не почував себе так добре. Випнувши спідню губу, він давав останні вказівки:

— Адольфе, трошки