Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Котрбатий здригнувся. Якусь секунду сидів нерухомо, потім підвівся.

Їхні погляди зустрілися. Марта примусила себе посміхнутися.

— Товаришко начальниця, дозвольте іти! — спробував він пожартувати і підійшов до телефону: — Слухаю!.. Здоров, Стандо!.. Ну, звичайно, чекаю твого дзвінка.

— Я заходив до брата, але його ще немає вдома, — кричав старшина Коукол на другому кінці дроту. — Не лишив ніякої записки, але Йозеф пообіцяв повідомити мене, як тільки брат повернеться.

— Ага, — процідив Котрбатий і спохмурнів. — Прокляття, значить, Піттерман все ще на волі. Це вже мені не подобається. А з рештою все гаразд?

— Гаразд, — мовив Коукол. — Що ще нового?.. Ах, так, так, Йозеф і Богоуш ідуть сьогодні пиячити. Це вже точно, що до ранку, вони й самі кажуть.

— Отже, віллу Горачеків стерегтимуть сьогодні двоє. — Котрбатий згадав справу, яку ввечері обговорив з начальником відділу спеціальних завдань.

— Я знову зібрав майстрів. Вони завтра підуть оглянути пошкоджену проводку, так що вдруге, сподіваюся, він не сваритиметься. Ти задоволений? Я також. Ну, у тебе все? Гаразд. На добраніч, Стандо!

Карел повісив трубку і подивився на дружину.

— Піду спати, — мовила Марта. — А що там Войта поробляє? Не писав тобі нічого?

— Войта? — Слова дружини вивели його із задуми. — Ах, Войта! Він розкошує у будинку відпочинку і тільки й думає, щоб ми не чіпали його. Навіть не пише.

— Мені страшенно шкода його було, коли він від'їздив. Бідолаха з таким зусиллям кульгав на тих милицях…

— Так, з ногами в нього зле, — кивнув Котрбатий. — До нас він уже не повернеться. Наскільки я знаю, страждатиме дуже, та й мені радості від цього мало. Але що поробиш?..

Марта сперлася на одвірок.

— Послухай, Карел, а є в нього дівчина? Років два тому він щось натякав, що женитиметься, а потім чомусь замовк.

— Дівчина, — засміявся Котрбатий. — От бачиш, а я й не знаю. Здається, була, але щось там не вийшло. Войті не щастить на жінок.

— Хай він краще не одружується, — сказала Марта підкреслено серйозно. — Хіба що як ітиме на пенсію! На добраніч! — Вона зачинила за собою двері.

Котрбатий хвилину дивився на них, потім почухав потилицю, посміхнувся і нашвидкуруч приготував собі ліжко. Вклавшись за давньою звичкою на правий бік, він дав собі слово: завтра, так, завтра приходжу додому о п'ятій! Ніхто не має права викликати мене, і взагалі я вимкну телефон, справді, вимкну телефон, і годі…

П'ятеро старовинних годинників цокали, брязкали і дзвякали в темряві.

Десь за садами заспівали півні. Густе темне небо, починаючи від горизонту, поступово і все помітніше бруднилося блідим немічним світлом. Очі Войти, втомлені від жовтого світла ламп і цигаркового диму, раптом втупились у темряву: за вікном майнула якась тінь! Але тої ж миті Войта посміхнувся: це кіт, скуйовджений і по-розбійницькому наїжачений… Зараз, мабуть, побіжить до миски на горищі. Але сьогодні миска буде порожня.

Начальник районного відділення підвівся і кілька разів пройшовся пивним залом. Біля вікна на хвилину зупинився і розчинив його навстіж. Здавалося, що йому набридло насичене цигарковим димом повітря.

Білява дівчина у формі сержанта дописала протокол, закрила портативну друкарську машинку, склала надруковані папери і подала їх начальникові. А сама, бліда, з темними дугами під очима, втомлено сперлася на стілець.

Начальник з відзнаками поручика на погонах наспіх проглянув папери і сховав їх у портфель.

— Готово! — звернувся він до своїх людей, що відпочивали на ослоні біля стойки. — Можна забрати труп.

За хвилину троє чоловіків пронесли через пивний зал і винесли надвір мертве тіло, загорнуте у ковдру. Дівчина-сержант відступила на кілька кроків, начальник, що задивився у вікно на блідо-рожеве світання, навіть не оглянувся. А Войта, нерухомо сидячи в кутку, довгим поглядом провів людей, поки вони не зникли за дверима. І, дивна річ, зовсім несподівано в його пам'яті виник образ, який аж ніяк не підходив до нинішньої ситуації. Він пригадав себе патлатим хлопчиськом, брезентове шатро на старій Безовці і кількох м'язистих чоловіків у купальних халатах. Ось один виступив уперед, вклонився і почав вимахувати кулаками над головою, демонстративно надимаючи груди. Це Вацлав Тламіха або Вілл Талміх, відчайдушний моряк з Порт-Артура…

Надворі загув автомобіль, і Войта, з огидою зім'явши недокурену сигарету, зітхнув.

У дверях за стойкою з'явився сумний молодий Мюллер.

— Ще треба, перепрошую, варити каву? — запитав сиплим голосом.

— Ні, дякуємо. Ідіть спати! — відповів начальник і, повернувшись до Войти, додав: — Варто було б іще сад оглянути.

Вони вийшли у супроводі старшини. Обійшовши будинок, всі звернули увагу на відчинене вікно на другому поверсі. Начальник кивнув головою.

— Отут він виліз на клуню, потім на карниз і у вікно. Це зовсім легко… І назад так само.

Старшина, який стояв трохи попереду, підняв руку.

— Ні, товаришу начальник, — сказав він, уважно розглядаючи землю поблизу стіни, — назад він просто зіскочив. Отут прямо під вікном є сліди.

Вони підійшли ближче. Справді, у глинистому грунті поміж кущиками трави чітко виділялися глибокі ямки і борозенки. Було зрозуміло, що це відбитки каблуків. А борозенка, очевидно, слід руки, на яку чоловік сперся, коли падав, адже вікно було метрів зо три над землею. Трохи поодаль на голому грунті старшина помітив непошкоджений відбиток цілої ступні людини, яка попрямувала від стіни в глибину саду. Очі в начальника спалахнули.

— Зробіть відлив! — доручив він старшині, а сам разом з Войтою рушив далі. Та хоч як уважно не вивчали вони кожну п'ять землі, більше не знайшли нічого. Густа трава, напоєна нічною росою, піднялась, і сліди зникли. Так вони дійшли до хисткого дощатого паркана, що оточував ділянку. За парканом росла вільшина, осика і граб, під захистом яких вуркотів струмок Шумний.

— Так, — зітхнув розчаровано начальник, — отут де-небудь убивця перестрибнув пліт — і шукай тепер вітра в полі!