Читати книгу - "Мій ізмарагд, Франко І. Я."

Вола отого взяти, і зарізать,

І з нього шкуру зняти. Розпріструть

Вони ту шкуру і на ній почнуть

Пророка мучити і катувати.

Та поразить господь нечисту силу.

Є десь такий комарик, що напився

Христової крові, як капала

З хреста. Отой комарик саме в хвилі,

Як будуть мали різати вола,

Його в хребет укусить і в тім місці

Маленьку дірочку проколе в шкурі,

Таку, що оком і доглянуть годі.

Крізь ту то дірочку з крові пророка

Малесенька на землю крапля впаде,

І загориться вся земля від неї.

Спалить антихриста й його все царство,

Спалить усі гріхи людські й терпіння,

Очистить землю, як від ржі залізо.

Тоді господь прийде на суд страшний.

Вже геть було за північ. Віз звернув

Додолу дишлем. Косарі стояли

Посеред неба. Холодно. Огонь

Погас. Зітхаючи глибоко, мовчки

Ще раз обходять коней конюхи.

Спокійно скрізь. Глибоке, темне небо

Горить над ними тисячами звізд.

Дрімає ліс в тумані. Наче мрія,

У сизій пітьмі клаптем чорним там

Лежить село.

І хлопці полягали -

Хто на соломі, що приніс з собою,

А хто й попросту на траві росистій,

Лиш міх товстий під себе простеливши.

Лиш Сень не ліг. При вигаслім огнищі

Сидить він, скулившись від холоду,

Недвижний, у якійсь глибокій думі.

- О господи! - зітхне часом.- Не дай

Сліпому і глухому в світі жити,

Щоб не заскочив неготових нас

Великий день, страшний день суду твого!

І він здригнувся.

- Господи помилуй!

Се смерть у очі заглядає! - шепнув

І знов почав молитись, ще щиріше,

Ще гарячіше. Тихо сяють зорі,

Немов манять до себе. Дух якийсь

Могучий і таємний пролітає

Понад землею. Чує лет його

Усяке серце добре та чутливе

Й тріпочесь тужно, наче пташка в кліті.

Чого? Куди? Пощо? Дарма питати.

Вельможна мамо, найясніша пані!

Поклін тобі шлемо, твої піддані

Олекса Хмиз, Яць Хрущ, і Чапля, й Ружа,-

Шлемо тобі привіт від твого мужа.

Коли тобі плетуть, що він умер,-

Не вір, матусю! Він здоров тепер.

Живий, здоров, як рибка у водиці,-

Се посвідчать і наші молодиці.

Най бог його за се благословить,

Що не цуравсь до бідних загостить.

У Хмиза в хаті днів прожив зо двадцять.

«Шандарів,- мовив,- мушу пильнуваться

Ще рік мені блукати по землі,

Бо завзялись на мене сили злі.

Як рік мине, тоді підійму бучу,

Всій кривді і неправді шию скручу.

Потішу всіх, хто гнувся і терпів,

А особливо вірних русинів.

Із сього краю, що є край дідівський,

Жебрацький, і шляхетський, і жидівський,

Я виведу свій вірний люд у край

Заморський, де є справді хлопський рай.

В Бразілії царем я хлопським стану,

Там жиду доступу не дам ні пану.

Се край багатий, оком не зуймеш,

Ніхто ще там ланцем не міряв меж.

Плідних земель безмірні там простори,

Буйні пасовиська, лісисті гори.

У горах повно звірів, диких кіз;

Один там буйвол тягне з сіном віз.

В лісах малпи - от звір несамовитий!

Що бачить, сам хапається робити.

Освоюєсь, привчається сей звір

Врубати дров, позамітати двір.

Там слуг нема з хрещеного народа,-

Освоїш п’ять-шість малп - і є вигода».

От так він нам балакав дні цілі,

Аж всі ми плакали, старі й малі.

А далі мовив: «Час мені в дорогу,

Іду і віддаю вас пану богу.

Я по Галичині вже ходжу рік,

Тепер піду ще на угорський бік.

Передягніть, брати, мене по-свому;

Що я тут був, не говоріть нікому!

Жандармам особливо і попам

Не зраджуйтесь, бо буде лихо вам.

І ждіть! Як буде поле знов зелене,

З весною вам листи прийдуть від мене.

Тоді грунти, хати і весь свій крам

Збувайте! Я вам не такі там дам.

А щоб мій лист відразу ви пізнали

І ошуканцям в руки не попали,

Так ось вам знак - та тільки се секрет;

На листі буде підпис: Джерголет!»

По відході його ми всю громаду

Спросили на таємную нараду:

Прирадили по довгій боротьбі

Сей лист, о пані, написать тобі,

Про нього звістку радісну подати,

Щоб з нами й ти втішалася, як мати.

Сим кінчимо. Дай бог тобі прожить,

А нам тобі в Бразілії служить!

Коли почуєш, як в тиші нічній

Залізним шляхом стугонять вагони,

А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,

Дитячий плач, жіночі скорбні стони,

Важке зітхання і гіркий проклін,

Тужливий спів, дівочії дисканти,

То не питай: Сей поїзд - відки він?

Кого везе? Куди? Кому вздогін?

Се - емігранти.

Коли побачиш - на пероні десь

Людей, мов оселедців тих, набито,

Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь,

Зів’ялих, мов побите градом жито,

Мужчин понурих і дітей дрібних

І купою брудні, старії фанти,

Навалені під ними і при них,

На лицях слід терпінь, надій марних,

Се - емігранти.