Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

- Ви не вто­ми­лись? - спи­тав в неї Ле­онід Се­ме­но­вич.

- О, ні! Хіба ми так да­ле­ко зай­шли? Тут ти­хо, а я люб­лю ти­шу та спокій, - ска­за­ла Ва­тя.

- А я люб­лю гар­ми­дер та гам, от та­кий, як там! - ска­за­ла Ан­то­ся й по­ка­за­ла ру­кою до до­му, звідкіль лу­нав да­ле­кий сміх. - Що це ти, Ва­тю, так за­ко­ха­лась в тій тиші та смут­ку? Мо­же, на­ду­маєшся в чер­ниці йти?

- А хто йо­го знає? Ча­сом до­ля по­вер­не лю­ди­ну й в чер­ниці, - обізва­лась Ва­тя. Од­но сло­во про сму­ток, ска­за­не Ан­то­сею, чо­гось і справді на­ве­ло на неї нес­подіва­но сму­ток.

Ватя по­вер­ну­ла на­зад. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. Знов во­ни втрьох пішли че­рез са­док, лед­ве про­мов­ля­ючи ко­ро­тенькі фра­зи. Ва­тя по­вер­ну­ла очі до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, ло­ви­ла йо­го пог­ляд, обвід йо­го ли­ця, ко­то­рий мрів в густій тіні од груш, їй за­ба­жа­лось, щоб він взяв її за ру­ку, гля­нув своїми бист­ри­ми очи­ма прос­то їй в вічі і про­мо­вив хоч очи­ма, як не сло­ва­ми, про ко­хан­ня.

Вони дійшли до квітни­ка. Ва­тя поп­ро­си­ла усіх до гос­тин­ної. Там вже світи­лось світло. Ва­тя ввійшла в гос­тин­ну з бу­ке­том. В неї очі бли­ща­ли, що­ки па­ла­ли. Во­на зир­ну­ла на ма­му, не­на­че хотіла поч­ва­ни­тись бу­ке­том. На ра­до­щах во­на вхо­пи­ла ста­кан і пос­та­ви­ла в ста­кані бу­кет на п'яніно. Спох­ва­ту во­на за­бу­ла­ся навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

Старші гості вже пе­рей­шли з сто­ло­вої в гос­тин­ну, сиділи за сто­лом і ба­ла­ка­ли. Пи­сар­ша сиділа ко­ло сто­ла; во­на вже зовсім огов­та­лась в ком­панії й роз­мов­ля­ла з да­ма­ми. Вчи­тельша од­би­ла­ся од гур­ту й сіла ок­ро­ми, як­най­далі од пи­сарші, аж у ку­точ­ку ко­ло скля­них две­рей. І шум, і ве­се­лий збір гос­тей, і яс­не світло од ламп ще більше піджиз­ни­ли Ва­тю, ще більше її зве­се­ли­ли. Во­на біга­ла по гос­тинній, потім сіла за п'яніно і вда­ри­ла по клавішах сміли­во й зав­зя­то. Ве­се­лий мо­тив вальса роз­лив­ся на прос­торі в світлиці. Од­на, дру­га па­ра схо­пи­лась, пок­ру­ти­лась, по­вертілась, як му­ха в ок­ропі, та й пе­рес­та­ла. В світлиці бу­ло душ­но: ду­хо­та од­би­ва­ла в мо­ло­дих охо­ту до танців. А Ва­тя на це не вва­жа­ла. Ве­селі польки, ма­зур­ки, вальси ли­ли­ся з-під її білих пальців одні за дру­ги­ми. Во­на не­на­че хотіла виг­ра­ти, ви­лить в мо­ти­вах ті приємні по­чу­ван­ня, що спов­ня­ли її сер­це.

- Ватю! заспівай будлі-якої пісні або яко­гось ро­ман­са, - про­си­ла Ан­то­ся, - в хаті душ­но так, що й ди­ха­ти важ­ко, не то що стри­бать. Заспівай, го­луб­ко!

- Та заспівай­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Я люб­лю й му­зи­ку, й співи, - про­сив і собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя заспіва­ла на­род­ну пісню, а потім один ро­манс. Во­на співа­ла не­по­га­но, але в неї го­лос був слаб­кий, ще й не­на­че тро­хи ніби роз­би­тий на ви­со­ких но­тах. Дві-три ви­сокі но­ти в її го­лосі не­на­че тро­хи дзиж­ча­ли й шипіли, але во­на співа­ла з по­чу­ван­ням в серці. Бу­ло знать по пісні, що в неї в душі за­таїлось гли­бо­ке по­чу­ван­ня, хоч во­на на вда­чу бу­ла тро­хи в'яла й неш­вид­ка.

Антося, співу­ча зро­ду, не втерпіла: во­на підхоп­лю­ва­ла ос­танні куп­ле­ти пісні, і її ду­жий дзвінкий альт дзвенів і роз­ли­вав­ся, мов гуч­на стру­на до­ро­го­го ро­яля, торк­ну­та клавішем. Ваті чо­мусь це Ан­то­си­не прис­та­ван­ня го­ло­сом не спо­до­ба­лось.

Ваті хотілось, щоб тільки її са­му слу­хав Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб тільки ча­ру­вавсь її піснею. Ва­тя по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю й тро­хи не крик­ну­ла: «Та пе­рес­тань-бо! не пе­ре­ба­ран­чай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Пе­рес­тань, бо по­ки­ну гра­ти!»

І Ва­тя справді не стерпіла дов­ше: рап­том пе­рес­та­ла гра­ти й співать і вста­ла з стільця.

- Давайте грать в чо­гось! - ко­ман­ду­ва­ла Ва­тя. - В сусіда або в квітни­ка. Чо­го ж ми бу­де­мо дур­но сидіти?

- Давайте грать в сусіда! - крик­ну­ла Ан­то­ся й по­ча­ла ста­вить стільці кру­жа­лом.

Паничі по­ча­ли ви­би­рать сусіду до па­ри.

«Ану, ко­го ви­бе­ре Ле­онід Се­ме­но­вич: чи ме­не, чи Ан­то­сю?» - ду­ма­ла Ва­тя, пог­ля­да­ючи на па­ни­ча.

Леонід Се­ме­но­вич прис­ту­пив до Ваті й виб­рав її собі за сусіду. Він узяв її під ру­ку й повів до стільця. Ва­тя не­ви­мов­не зраділа. В неї аж сер­це за­ки­да­лось.

Тим ча­сом Су­са­на Уласівна звеліла зас­те­лять стіл.

Вже бу­ла пізня го­ди­на. Стіл був сервіро­ва­ний ду­же доб­ре. Ва­тя по­са­до­ви­ла пи­сар­шу за сто­лом по­руч з со­бою, а са­ма ско­са пог­ля­да­ла, ко­ло ко­го то ся­де Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він сів по­руч з нею. Ва­тя роз­ба­ла­ка­лась з пи­сар­шею, роз­мов­ля­ла з нею так лас­ка­во й привітно, що всі це зап­риміти­ли; во­на вва­жа­ла на пи­сар­шу, ніби вже на свою сест­ру. Су­са­на Уласівна ви­да­ла на цей раз гос­тям та­ку ба­га­ту ве­че­рю, якої не пос­та­ча­ла ще ніко­ли ні на одні свої іме­ни­ни: на де­серт по­да­ли мо­ро­же­не, щоб про­хо­ло­дить гос­тей в душ­ну ніч. Гості мірку­ва­ли й не мог­ли домірку­ваться, з якої це при­чи­ни бла­го­чин­на ви­да­ла та­ку ба­га­ту ве­че­рю. Од­на вчи­тельша пос­те­рег­ла, для ко­го це та­ка честь. Во­на сіла за сто­лом як­най­далі од пи­сарші, з са­мо­го краєчку, і не зво­ди­ла сво­го покмітли­во­го ціка­во­го ока з Ваті, пи­сарші та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Ва­тя роз­го­во­ри­лась, роз­чер­вонілась. Во­на все підли­ва­ла на­лив­ки в чар­ки то пи­сарші, то Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу.

- Який ве­се­лий вечір я провів у вас сьогодні! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

- А я і вдвоє ве­се­лий, - обізва­лась не­са­мохіть Ва­тя, - приїжджай­те до нас частіше, то й бу­де­мо про­во­дить ве­селі ве­чо­ри. Я поп­ро­шу до се­бе своїх при­ятельок. В нас п'яніно. Я гра­ти­му, а ви бу­де­те тан­цю­вать.

- Воно й справді той дім ве­се­лий, де є фор­теп'ян, де гра­ють та співа­ють. Без му­зи­ки бу­ло б не­ве­се­ло жи­ти на світі лю­дям, та ще й мо­ло­дим, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви ще дов­го про­бу­де­те в нашій Го­робцівці? - спи­та­ла Ва­тя.

- Треба після­завт­ра їхать до­до­му, бо та­то бу­де сер­ди­тись; ко­ней тре­ба для гос­по­дарст­ва, бо те­пер са­ме за­хо­дить ро­бо­чий час. Але я ду­маю одп­ро­ситься в батька та й при­бу­ду до сест­ри і… до вас, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Коли б ти при­був та й навіки зос­тав­ся зо мною. І гра­ла б для те­бе, і співа­ла; й жит­тя моє з то­бою бу­ло б ве­се­ле, як оцей вечір був ве­се­лий в моєму житті», - ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

І знов на неї нес­подіва­но най­шов сму­ток та за­ду­ма, і знов се­ред ве­се­ло­го шу­му, га­му, се­ред ве­се­лої роз­мо­ви гос­тей на неї най­шла ле­генька жур­ба. Ва­тя за­мовк­ла, не­на­че увійшла дум­кою в са­му се­бе.

Вже по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись, як гості вста­ли з-за сто­ла, але не п’яні, як бу­ва­ло