BooksUkraine.com » Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

180
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 98
Перейти на сторінку:
іти до­до­му в се­ло, ви­тя­гав сопівку, сідав на постіль, що сто­яла ря­дом із ни­ми, і грав го­ди­на­ми. За­хо­ву­ва­лись не­ру­хо­мо, хіба що жу­ва­ли од­нос­тай­но.

Він лю­бив їх, як доб­рих то­ва­ришів, а те­пер, ма­буть, ще більше, відко­ли дізнав­ся, що бу­ли приз­на­чені для нього.


Навкруги па­ну­ва­ла ти­ши­на.


Та не та мерт­ва ти­ши­на, що ца­рює зи­мою над ши­ро­кою прос­торінню.


Тут пи­ша­лось жит­тя, ку­ди оком дог­ля­ну­ти. Ла­ни з хлібом зе­леніли­ся, ко­ню­ши­ни розцвіта­ли­ся, у воз­дусі грав ми­лий за­пах з цвітів сіно­жаті, бу­яли рійно ко­ма­хи, ме­те­ли­ки, бджо­ли, а ви­со­ко, не­вид­но, під го­лу­бим не­бом розсіва­ли­ся жай­во­рон­ки дрібни­ми ми­лоз­вуч­ни­ми пер­ла­ми.


Сонце по­ча­ло лег­ко припіка­ти, а ясність так і ва­би­ла сту­лю­ва­ти очі. Ко­ли сту­лю­вав, ба­чив прерізні бар­ви…


Малий са­док за бур­де­ем сто­яв у самім розцвіті й ди­хав со­лод­ки­ми, сильни­ми па­хо­ща­ми. Між мо­ло­де­чою зе­лен­ню лис­тя ви­зи­рав цвіт груші біли­ми в'язоч­ка­ми, там ви­шень, слив, а там глиб­ше, сти­ка­ючись уже з лісом, блідо-ро­же­вий цвіт яблінок. Безліч бджіл веш­та­ло­ся воз­ду­хом, бри­ня­чи, при­ваб­лені па­хо­ща­ми, як і са­мим цвітом, всмок­ту­ва­ли­ся жадібно в ніжні, біло­барвні звіздки між лис­тям і не­на­че впи­ва­ли­ся їх то­ненькою кра­сою…


Місцями зби­ра­ла­ся їх гро­мад­ка на в'язан­ках цвіту, і ко­ли лед­ве замітний по­дув вітру по­ру­шив га­луз­зям, во­ни, мов у грі, хи­та­ли­ся враз із цвіта­ми й зда­ва­ли­ся яко­юсь преніжною пус­то­тою при­ро­ди, особ­ли­во ж у тих місцях, де пи­ша­ла­ся са­до­ви­на в розцвіті. Дов­ко­ла са­ду й бур­дея бу­яла гру­бою гус­тою верст­вою зе­лені нак­рап­лю­ва­на білим і ро­же­вим цвітом ко­ню­ши­на; а далі за нею прос­тя­га­ли­ся ла­ни збіжжя, яке лег­ко й ритмічно ко­ли­ха­ло­ся під такт по­дихів ле­го­ту.


Далеко й ши­ро­ко нічо­го, крім ми­гот­ли­вої, ши­ро­кої зе­лені, а десь-не-десь між нею горст­ка по­важ­но­го лісу, до­ку­пи зби­та гро­мад­ка струн­ких дубів-сто­рожів. Зви­чай­но лед­ве замітний бренькіт бджіл тво­рив тут, у ти­шині, своєрідну, преніжну му­зи­ку, що пе­ре­во­ди­ла­ся воз­ду­хом пильно-рійни­ми хви­ля­ми з місця на місце, оми­на­ючи хіба безцвітні пас­ма землі…


Ніжна, лед­ве замітна му­зи­ка ма­ла в собі щось сон­ли­во­го, од­нак мо­ло­дий хло­пець був да­ле­кий від уся­ко­го сну. Зреш­тою, і не звер­тав зовсім не неї ува­ги, зріс і зжив­ся з нею і не відчу­вав її звуч­ної гри ок­руг се­бе.


Думав про робітни­цю в панських по­ко­ях, про Ан­ну, яку лю­бив тай­ком із цілої душі; ду­мав над тим, як то бу­де, ко­ли піде во­се­ни з до­му й не по­ба­чить її вже ско­ро. Знав, там, у місті, не по­ба­чить її, бо і як би? Во­на бу­ла най­мич­ка, і ніяк їй бу­ло по містах їзди­ти.


Вправді хо­ди­ла чут­ка, що пані пе­ре­се­литься в місто, бо час­то за­не­па­да­ла на здо­ров'ї, але чи пус­тить її ма­ма з нею в місто?


Певно, що ні. Се ж бу­ла по­га­на жінка, лю­та, мов той лих­вар на гроші ла­ко­ма і гірша, як де­яка ма­чу­ха.


Все гро­зи­ла їй, що відбе­ре її від пані й ви­дасть заміж за яко­гось сво­го гор­ба­то­го сусіда-вдівця, як не бу­де відда­ва­ти їй за­роб­ле­них на службі у пані гро­шей. А бідна да­ва­ла, що ма­ла, лиш аби мог­ла дальше в пані ли­ши­ти­ся і не вер­та­ти до до­му, яко­го бо­яла­ся, мов са­мо­го пек­ла. Во­на вза­галі бу­ла бідна з своєю матір'ю-відьмою і тим, що бу­ла без батьківської опіки, її батько, чес­ний ґазда, як роз­ка­зу­ва­ли лю­ди, по­мер дав­но, а оди­но­кий брат її, ко­лишній во­як при кінноті, па­ру­бок за­ро­зумілий і язи­ка­тий, хіба що бив її від ча­су до ча­су, як не пха­ла йо­му в ру­ки гро­ша на тю­тюн або горівку. І звідки ма­ла ос­та­точ­но на­би­ра­ти стільки тих гро­шей? Во­на сти­да­ла­ся про­си­ти у пані гро­шей, але він не вірив їй і бив тай­ком, ко­ли лиш на­ви­ну­ла­ся на­го­да. Бог знає, во­на цілком бу­ла інша, не­на­чеб не йо­го сест­ра, хіба що бу­ла та­ка струн­ка, як він, як сме­ре­ка. Він був дуб, не па­ру­бок.


Коли ду­мав про неї, ба­чив її пе­ред ду­шею та­кою, як ко­лись пер­ший раз.


На панськім подвір'ї. Од­но­го ра­зу лу­пи­ли там ку­ку­руд­зу. Ко­ло сто­до­ли й кош­ниць [46] сиділи робітни­ки, лин­ки, чо­ловіки й дівча­та, він і во­на, і лу­пи­ли. Він і во­на сиділи при однім гурті, а між ни­ми ста­рий Пет­ро, що наг­ля­дав за ро­бо­тою. Ку­ку­руд­зи ма­ли з од­ної ку­пи си­па­ти вже до кош­ниці. Ста­рий Пет­ро гук­нув на од­ну гру­бу пи­за­ту [47] дівчи­ну, що не­ус­тан­но пе­ре­ди­ра­ла­ся з од­ним хлоп­цем, що­би при­нес­ла із сто­до­ли дра­би­ну. Во­на відповіла, що при­не­се, але, не ру­ша­ючись із місця, гра­ла­ся най­спокійніше дальше, пе­ре­ки­да­ючи­ся з хлоп­ця­ми ку­ку­руд­за­ми.


- Ну, со­ро­ко, ти ог­лух­ла? Не чуєш, що я ка­зав? - грим­нув на­но­во Пет­ро на неї, ніби пог­ро­зив ку­ла­ком.- Я за­раз там прий­ду на твою го­ло­ву!


Та дівчи­на, ма­буть, зна­ла, що йо­го сло­ва не такі грізні, як зда­вав­ся йо­го грімкий го­лос, і, замість ви­ко­на­ти на­каз, по­ча­ла бо­ро­ти­ся з хлоп­цем, що са­ме в тій хвилі упх­нув їй шу­ми­лин­ня [48] за ковнір.


Анна ба­чи­ла те все.


Вона за­хо­ву­ва­ла­ся цілий час мовч­ки й скром­но ко­ло ро­бо­ти, а об­зи­ва­ла­ся ли­ше тоді, як її хтось пря­мо про що пи­тав.


Він, Ми­хай­ло, не­на­че не ба­чив її, хоч сидів про­ти неї і їх пог­ля­ди від ча­су до ча­су стріча­ли­ся. У неї бу­ли тихі блис­кучі очі й ча­сом зніжна усміха­ли­ся.


Бачачи, що пус­тот­ли­ва дівчи­на вдру­ге не спов­ни­ла на­ка­зу, підня­ла­ся во­на з сво­го місця і пішла са­ма до сто­до­ли по потрібну дра­би­ну.


Петро глядів хвильку за нею мовч­ки, а відтак пос­вис­тав злег­ка пе­ред се­бе.


- Мой, мой, що за дівчи­на! - ска­зав до гро­мад­ки ко­ло се­бе.- Вар­то, що­би її по­ряд­ний хло­пець по­лю­бив, а відтак зас­ва­тав. Дівчи­на як зо­ло­то, та й доб­ра?


Йому, Ми­хай­лові, заг­ра­ло сер­це живіше в гру­дях, а інші лю­ди пог­ля­ну­ли лас­ка­вим оком за нею.


За хви­ли­ну во­на ви­нес­ла дра­би­ну.


Ішла повільним ритмічним кро­ком, нес­ла на ліво­му ра­мені дов­гу дра­би­ну, а пра­ву ру­ку спер­ла на клуб, щоб іти в рівно­вазі. Бу­ла пре­гар­на в тій хвилі. Се­реднього рос­ту, з тем­ним, як шовк, во­лос­сям, ма­ла на собі скром­ну ріклю, що, не стісня­ючи її в ру­хах, прис­та­ва­ла пест­ли­во до її мо­ло­дої, гнуч­кої статі, що, на око ніжна, таїла в собі си­лу та ва­би­ла до се­бе, мов му­зи­ка, гар­монією жіноч­ності. Не підво­ди­ла очей, збли­жа­ючи­ся чим­раз більше до гро­мад­ки лю­дей.


Коли ста­ну­ла вже близько гур­ту, він ус­тав із місця і взяв від неї дра­би­ну, причім стрінув­ся знов із її чор­ни­ми очи­ма. У неї грудь хви­лю­ва­ла злег­ка. Во­на усміхну­ла­ся до нього.


Отакою ба­чить її те­пер у душі. Ота­кою, як ішла з дра­би­ною на ра­мені че­рез подвір'я, од­на­ко­вим, обе­реж­ним кро­ком, та й із лег­ко спу­ще­ною го­ло­вою… Бу­ла чес­на дівчи­на, про яку й од­на ду­ша зло­го сло­ва не ска­за­ла.

1 ... 18 19 20 ... 98
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"