Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
БАТЬКО: І нічого.
МАТИ: Нічого.
ГЕНРИК: І нічого.
ВЛАДЗЬО (зненацька): А я щось з’їв би.
МАТИ: Авжеж, атож-бо, ми тут теревені-вені правимо, куди ж я заподіла голову, направду треба щось перекусити, бігма, от зара... миттю наготую, запевно, таке свято — приїхав Генричек, а то вже пішака не ходиться, я вже знайду там щось перехопити, зара-зара, ось стіл, отам ослони, чим багата хата, тим і рада, хоч, певно, збитків у нас нема і всього подостатком, алілуя-алілуя...
БАТЬКО: Ото подай нам, мати, щось перехопити, тіко щоб чесно, з пошанівком... як належить...
Ото в ім’я Батька і Сина, Матері і Сина, о сину мій, дозволь-но запросити тебе до столу нашого... Щоб тіко не аби́як приступати до столу того... Там стіл, а ми всі тута... ото подай мені, мій сину, руку, ну а тебе, стара, нехай тудою отой молодичок провадить, бо так спередвіків, амінь, у нас в родині велося. А зара гайда всі, вперед!
ГЕНРИК: Чудово!
Ідуть парами.
МАТИ: Я пам’ятаю, як давніше мене провадив наш архіпресвітер у Великодні свята... А там і стіл вгинається, і гості всі гуртом ведуть розмови благосні!
БАТЬКО (гучно):
У давні часи, пане, людина до столу засідала
При сніжно-білому обрусі — й хапко
Горохів’янку наминала, так наминала,
Наче у дзвони била або в сурму дудніла!
ВЛАДЗЬО:
Приємна ця прогулянка і втішно
Отак слова вигукувати в простір.
Однак якщо так довго ми йдемо,
Коли ж ми врешті поїмо?
ГЕНРИК:
Оця хода мені незрозуміла трохи.
Не знаю, чи це я проваджу батька, а чи батько мене веде.
І зустріч ця в якійсь дивацькій формі,
Втім слід наладитися під загальну атмосферу...
УСІ: Так, слід наладитися під загальну атмосферу! Нехай же кожен тут наладиться під кожного! Лише тоді й відбудеться концерт!
Сідають при столі.
ГЕНРИК: Дивно!
МАТИ: Пробач мені, мій Генричку, і ти теж, Владичку, за скромне прийняття... Даємо раду, як лиш можемо. Ця юшка з кишки кінської і сцяк котячих.
БАТЬКО: Мовчи, мовчи, о жоно, бо не в тому річ. Бач, Генрику, ти прихопив нас тут у дещо вимушеному стані, у придорожній цій корчмі корчемно-прекорчемній — бо це, бачця, буря грянула, сніжниця, дороги замело, безлюддя скрізь, роздоли та могили...
І стримай, сину, свою ложку, преці твій батько до рота досі не підніс своєї ложки.
ГЕНРИК: Оця корчма... про щось мені нагадує.
БАТЬКО: Відкинь, облиш.
МАТИ: Немає.
ВЛАДЗЬО: Ні.
ГЕНРИК: Нічого.
БАТЬКО: Усе переінакшене.
МАТИ: Все перекручене.
ВЛАДЗЬО: Зруйноване.
ГЕНРИК: І збочене.
Гаразд, гаразд, гаразд, вони схибнулись. Однак вони схибнутись не могли, бо їх немає, а я сплю... й найліпший доказ, що їх тут немає, той, що я мовлю це при них: що їх немає — а вони лише у голові моїй — о, голово моя! Я безперервно мовлю сам до себе!
ВЛАДЗЬО: Як це? Ти безперервно мовиш сам до себе?
ГЕНРИК: Та байдуже! (Починає їсти.)
БАТЬКО: Стримай ложку, адже я досі не підніс до вуст моїх моєї ложки.
ГЕНРИК: Мати, батько — які ж важкі ці сни — мати, батько — наче мені не досить власних митарств — мати, батько — а я гадав, вони давно вже здохли, — а тут не тільки що не здохли, а ще й являються...
БАТЬКО: Бо ти прихильним і шляхетним є молодиком, отож не випереджатимеш у їдженні свого́ родителя, який тебе сплодив...
ГЕНРИК: І я не поверну́ся до родини. У мене вже нема родини.
І більше сином я не є.
БАТЬКО (начебто читає проповідь): ...Преці нема такої шани і, значицця, такої милості, якої син свойому батькові не завинив, і, теє-сеє, Батько, навіки-віків амінь, недоторканним є, святим, освяченим і величенним вівтарем, цей-во, синівського благоговіння і під грізьбою кари вічної, як той казав...
ГЕНРИК: Я син війни!
БАТЬКО: А хто на Батька свого, теє... руку святотатственну, той злочин такий жахливий, такий непередаваний, такий, ах-ах, диявольський, пекельний, нелюдський, що з покоління в покоління, в лементі страшному, в стогоні і в осоромі, в терзаннях, проклятий і Богом, і Природою, анафемський і окаянний, відкинутий і викинутий...
ГЕНРИК: А цей старий боїться, що я йому дам лупки...
БАТЬКО: Ех, добра юшка.
ГЕНРИК (до Владзя): А ти би міг побити цього батька?
ВЛАДЗЬО: Якщо ти можеш, зможу й я.
БАТЬКО: Дай мені трохи солі.
ГЕНРИК: І ти не відчував би докорів сумління?
ВЛАДЗЬО: Якби був сам, то відчував, а як удвох щось роблять, аж ніяк, бо перший другого наслідує.
БАТЬКО: Ох, полюбляв я натоптатися рубців.
ГЕНРИК (до Владзя): Ха-ха, ти добре це сказав! Оце мені до шмиги — це мені пасує — ха-ха-ха, те, що ти мовив, пристає мені. Однак не в тому річ. (Його тривога наростає з кожним словом.) Ні, взагалі не в тому річ. Ідеться тут про щось геть інше. І, до бісової мами, я не знаю, про що ідеться тут, однак усе це жахливо болісне, бо збочене — ти розумієш? — все зашпунтоване й забите кляпом, кляпом, так... і замасковане... але, здається, тут, окрім нас, ще дехто є, і я побачу і з’ясую, і відгадаю... (Скеровує світло лампи вглиб кімнати: вимальовується Манька, яка спить на стільці).
ГЕНРИК: Що це за дівчина?
МАТИ: Ця... е-е-е... Це дівчина до... послуг.
ГЕНРИК: До послуг?
МАТИ: Служниця... служить... Манько, принеси недоїдки і вудженину тамту котячу з підвіконня... (Батько чухається.) Знову тобі свербить?
ГЕНРИК: До речі, якщо отак потроху про все згадувати... Живі знайомі наші?
БАТЬКО: Декотрі.
ГЕНРИК: Але скажи ж мені, мені цікаво... що трапилося з Манею, ви ж, мабуть, знаєте: ну... з Манею? Із Манею, з якою я тут заручився, яка бувала тут... тут гостювала на вакаціях... і я тут з нею теж бував...
БАТЬКО: Тама нема тих вудженин.
МАТИ: А може, хтось їх звудив вудкою?
МАНЬКА (наближається): Немає їх на підвіконні.
МАТИ: Тоді йди до світлиці, але щоб довго не сиділа, бо... І спершу посуд прибери.
ГЕНРИК: Як тебе звати?
МАНЬКА: Манька.
БАТЬКО (двозначно): Манька.
МАТИ (так само): Манька.
БАТЬКО: То дівчина до послуг, Генрику.
МАТИ: Ми найняли її...гм-гм... до всього...
БАТЬКО: То шл... шльон... дівчина. Щоб гостей... обслуговувати.
МАТИ: Вона тут служить. Гостям.
БАТЬКО: До послуг служить... Манька...
МАТИ: Манька...
БАТЬКО: Манька...
ГЕНРИК (до Владзя, тихо й сумно): Що ти на це?
ВЛАДЗЬО (тихо й безпорадно): Хіба я знаю... Хіба ж я знаю...
ГЕНРИК (до Владзя): А я напевне знаю!
ВЛАДЗЬО (до Генрика): Якщо направду це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович», після закриття браузера.