Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя!..

З ним на вустах і прокинувся.

* * *

І от тепер, опинившись посеред такої самої морозної лютневої ночі, якою була ніч його народження 37 років тому, повторив цей «коловорот слів»:

– Безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя!..

Спочатку повторював дедалі швидше:

– Безмежжябезмежжябезмежжябезмежжябезмежжя!..

Потім уповільнив темп, тоді фраза розкрилася прихованим своїм змістом:

– Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!..

– Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!..

– Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!..

– Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!..

– Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!..

Ага-а-а!.. Ось вона – загадка Світової Жаби! Нарешті вдалося її розгадати, бо фраза «Жаба з ме» не могла означати нічого іншого, як «Жаба зі мною» або «Жаба – це я, я – це Світова Жаба, захована в собі, яка дивиться назовні крізь свої ж власні очі-вікна»!

Своєю чергою оте БЕЗМЕЖЖЯ означало те саме, що і ФРІПУЛЬЯ – визначення, яке Феодосій придумав для себе на Різдво, відсвятковане в січні: адже ФРІПУЛЬЯ означало одночасно і FREE PULSE – Вільну Пульсацію Всесвіту, і скорочення від фрази «Федя виРІшив Побавитися Удосталь з Любим Яблуком». Адже Всесвіт можна було уявити не тільки Світовою Жабою, але й гарненьким наливним Світовим Яблуком, яке тримаєш на долоні, немов звичайний плід, – а воно ж незвичайне яке!..

Отож сьогодні, в ніч його народження, коло нарешті замкнулося: Безмежжя виявилося Світовою Жабою, яка надійно сховала маленького Федька іще в дитинстві, а також це обернулося вже дорослою знахідкою Феодосія – FREE PULSE, або Фріпулья, або Світове Яблуко!.. Виходить, він скрізь і всюди, він не тільки у Безмежному Світі, він – це і є Безмежний Світ, живий, теплий, пульсуючий і… вільний!.. Безкінечно вільний!..

І до чого ж добре було стояти отак на свіжому морозному повітрі під усіяним міріадами зірочок чорним небесним склепінням і відчувати себе Нескінченністю!.. Кращого подарунку на свій день народження не відшукаєш, скільки б не шукав!

Камера попереднього ув’язнення, Лук’янівська в’язниця, Київ, ранок 8 березня 1979 року

Огидно зарипіла заслінка на залізних дверях камери, відкрилося віконце «годівнички», звідки пролунало:

– З сьогоднішнім святом вас не вітаю, але за жрачкою підходь по одному!

– Громадянине начальнику, так у нас же ж тут самі лише мужики… – почав було веселим тоном писар[16] на прізвисько Цвіркун, однак хтось із більш серйозних злодіїв вмить приструнив його коротким:

– Заткни пельку.

Після цього мешканці камери почали один за одним мовчки підходити до дверей і передавати в «годівничку» алюмінієву миску з кухликом, отримуючи назад порцію пригорілої каші, кавалок хлібу й порцію рідини невизначеного кольору, яка мала символізувати чай. Роздача сніданку тривала буденно, без жодних несподіванок, як раптом з-за дверей пролунало:

– Затриманий Бердник! А тобі що, особливе запрошення потрібне?

Худорлявий, інтелігентого вигляду чоловік, який нерухомо сидів на нарах, навіть бровою не повів, а лише продовжував ледь чутно, самими лише губами нашіптувати пісню:

Вівці мої, вівці,

Вівці та й отари,

Хто ж вас буде пасти,

Як мене не стане?..

Не дивно, що за дверима почали сердитися:

– Затриманий Бердник, нумо ходи сюди за сніданком!..

Але той продовжував шепоти:

Гей-гей, ду-ду-ду-ду,

Як мене не стане, гей-гей…

– Я кому сказав?! – гримнули з-за дверей.

Цього разу інтелігентний чоловік мовив рівним голосом:

– Якщо я затриманий, то скажіть спочатку, за що саме мене затримали.

– Сам знаєш, за що!

– Не знаю. Про причину мені ніхто нічого не повідомляв.

– Ах ти ж паскуда така!..

– І доки мені не пояснять причину затримання, я голодуватиму.

За дверима помовчали трохи, потім спитали загрозливо:

– Ти прогулянки в карцер добиваєсся, падла?! Чи, може, хочеш, аби тебе нагодували примусово?..

Відповіді затриманий не дав, тоді за дверима пробурмотіли:

– Ну, диви мені…

Після чого годівничка зачинилася, і з коридора долинули глухі кроки та шурхіт колес візка, який штовхали до наступної камери. Інші затримані увесь цей час продовжували розмірено поглинати тюремний сніданок, постукуючи ложками об миски і, здавалося б, не звертаючи найменшої уваги на словесну перепалку. Що ж до затриманого Бердника, то він продовжував нашіптувати гуцульську пісню, як ні в чому не бувало:

Гей, пасіться, вівці,

Де високі гори,

Я ж піду до Ксені,

Де чорнії брови!

Гей-гей, ду-ду-ду-ду,

Де чорнії брови, гей-гей…

То була знаменита пісня! Подорожуючи Алтаєм у далекому вже 1962 році (подумати тільки, більш ніж півтора десятиліття минуло відтоді), Олесь Павлович виношував божевільний план: перейшовши Тянь-Шань, спробувати втекти до Індії, якою він так захоплювався!.. Хтозна, як далеко вдалось би пройти, якби він наважився на цю подорож. Хтозна, чи можна було реалізувати цей божевільний план у принципі. Найшвидше втікача-невдаху спіймали б прикордонники. А ще ймовірніше, він зірвався б у якусь ущелину чи загинув би в інший спосіб, так і не діставшись мети.

У будь-якому разі перевіряти це не довелося, бо, увімкнувши якось пізно ввечері (майже вночі) радіоприймач, він почув із нього «Вівці мої, вівці…» у виконанні Дмитра Гнатюка. Це було щось неймовірне! Справді, яким дивом міг невеличкий транзисторний приймач вихопити аж на Алтайському високогір’ї гуцульську пісню, місце якої було десь у Карпатах – за тисячі кілометрів звідти?! Але ж вихопив… А може, то Говерла якимсь надприродним чином вирішила поспілкуватися з Бєлухою[17] й заразом застерегти українського блудного сина від згубної подорожі?..

Тож до Індії Олесь Павлович так і не вирушив, натомість повернувся з подорожі на рідну землю. Знов-таки немов у пісні:

Сама Ксеня вийшла,

Файна моя чічка,

Просидів я з нею

До темної нічки!

Гей-гей, ду-ду-ду-ду,

До темної нічки, гей-гей…

Отак він і лишився вдома, через що написав кілька вартих уваги повістей і романів, які в іншому разі навряд чи з’явилися б на світ. Також він не долучився б до заснування Української Гельсінкської групи, не написав би ні Меморандум ініціативної ради альтернативної еволюції, ні Маніфест Українського Правозахисного Руху, ані відкритого листа до Комітету Організації Об’єднаних Націй у справах захисту прав і свобод людини. Невідомо, коли та в якому вигляді виникла б у нього ідея Української Духовної Республіки… Можливо, всього цього з ним би загалом не сталося!

Щоправда, тоді б він також не голодував би сьогодні тут – у камері попереднього ув’язнення Лук’янівської тюрми… Але як не крути, а воно того варто! Олесь Павлович знав, що це