Читати книгу - "Якщо кров тече"

Тож я знов увімкнув світло й подзвонив містеру Герріґену.

Я не очікував почути його голос, а тільки хотів прикинутися, що розмовляю з ним. Чекав тиші або стандартного повідомлення про те, що номер більше не обслуговується. Я поклав телефон у кишеню його похоронного костюма за три місяці до того, а в тих перших айфонів час роботи на одному заряді був усього 250 годин, навіть у режимі очікування. Це означало, що телефон мав бути таким же мертвим, як і власник.

Але виклик пішов. Він не мав права йти, цьому протистояла вся дійсність, але за п’ять кілометрів від мене, під землею В’язового кладовища, Теммі Вайнет співала «Тримайся свого чоловіка».

Урвавши п’ятий гудок, у моєму вусі пролунав його трохи рипучий старечий голос. Те, що й завжди, зразу до діла, без жодних запрошень залишити свій номер чи якесь повідомлення: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».

Тоді пролунав сигнал, і я почув власні слова. Мої губи ніби діяли з власної волі.

– Мене сьогодні побили, містере Герріґен. Один дурний пацан на ім’я Кенні Янко. Він казав, щоб я начистив йому чоботи, а я не схотів. Я не виказав його, бо думав, що так покладу цьому край; я намагався мислити як ви, але все одно переживаю. Як же я хотів би з вами побалакати.

Я помовчав.

– Я радий, що телефон і досі працює, хоч і не знаю, як таке може бути.

Помовчав.

– Я сумую за вами. Добраніч.

Я закінчив дзвінок. Подивився в недавно набрані, щоб перевірити, чи справді дзвонив. Його номер був у списку, разом із часом виклику – 23:02. Я вимкнув телефон і поклав його на столик. Загасив лампу й майже зразу заснув. То було у п’ятницю ввечері. Наступної ночі – або вже в неділю вранці – Кенні Янко помер. Повісився, хоч я й не знав ані цього, ані інших подробиць, ще приблизно рік.

Некролог Кеннета Джеймса Янко з’явився в «Льюїстон Сан» аж у вівторок, і там говорилося, що він «раптово загинув у результаті трагічного випадку», але новина розлетілася по всій школі вже в понеділок, і, звісно, фабрика чуток працювала на повних обертах.

Він нюхав клей і помер від інсульту.

Він чистив один із татових дробовиків (подейкували, що у містера Янко вдома повний арсенал), і той вистрілив.

Він грав у російську рулетку одним з таткових пістолетів і зніс собі голову.

Він напився, упав зі сходів і зламав шию.

Усі ці версії були неправдою.

Мені новину розказав Біллі Боґен, щойно сівши в наш «короткий автобус», бо його аж розпирало. Він сказав, що одна подруга його мами з Ґейтс-Фолз зателефонувала їй і все розповіла. Подруга жила через дорогу і бачила, як тіло виносили на ношах, оточених гуртом інших Янко, котрі кричали й плакали. Виходило, що навіть у виключених зі школи хуліганів є люди, котрі їх люблять. Як читець Біблії, я навіть міг уявити, як вони дерли на собі одяг.

Я негайно – і винувато – подумав про свій дзвінок на телефон містера Герріґена. Сказав собі, що він помер і ніяк не міг бути до цього причетним. Сказав, що навіть якби такі штуки були можливі десь за межами коміксів з історіями жахів, я не загадував конкретно, щоб Кенні помер, а просто хотів, щоб той дав мені спокій, але така відмовка була як юридичний викрутас. І до мене раз за разом поверталися слова місіс Ґроґен, мовлені наступного дня після похорону, коли я сказав, що містер Герріґен хороша людина, бо вніс нас до свого заповіту.

«Ох, не знаю. Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку».

Дасті Білодо потрапив до поганого списку містера Герріґена, і Кенні Янко, безперечно, опинився б там само за те, що побив мене, коли я відмовився вичищати його всрані чоботи. Тільки в містера Герріґена уже не було поганого списку. Я повторював собі це раз за разом. У мертвих не буває поганих списків. Звісно, телефони, які три місяці не заряджали, теж не можуть дзвонити й програвати записані повідомлення (або приймати їх)… але телефон містера Герріґена працював, і я чув його іржавий старечий голос. Тож я відчував провину, але також і полегшення. Кенні Янко вже ніколи до мене не чіплятиметься. Він з’їхав з моєї дороги.

Пізніше того ж дня, під час мого вікна в розкладі, міс Гарґенсен увійшла до спортзалу, де я кидав м’яча в кільце, і вивела мене в коридор.

– Ти сьогодні на уроці сидів похнюплений, – сказала вона.

– Та ні.

– А таки так, і я знаю чому, але зараз скажу тобі дещо. Діти твого віку мають Птолемеїв погляд на всесвіт. Я достатньо молода, щоб пам’ятати.

– Не знаю, про що…

– Птолемей був римський математик і астролог, котрий вірив, що Земля є непорушним у просторі центром всесвіту, а все інше обертається навколо неї. Діти вважають, що цілий світ обертається навколо них. Оте почуття власної центральності зазвичай згасає десь у двадцять із чимось років, але тобі до цього ще далеченько.

Вона нахилилася близько до мене – дуже серйозна, з найпрекраснішими зеленими очима у світі. І з парфумом, від запаху якого мені трохи паморочилося в голові.

– Я бачу, що ти не встигаєш за думкою, тож дозволь відкинути метафору. Якщо тобі здається, що ти якось причетний до смерті малого Янко, то забудь. Ти не причетний. Я бачила його справу, він був хлопець із серйозними проблемами. Проблеми вдома, проблеми в школі, психологічні проблеми. Я не знаю, що сталось, і не хочу знати, але бачу в цьому і світлий бік.

– Який? – спитав я. – Те, що він уже не може мене відлупцювати?

Вона засміялася, показавши зуби, такі ж гарні, як і все решта.

– Це знову Птолемеєва точка зору. Ні, Крейґу, світлий бік полягає в тому, що він був надто молодий, щоб отримати права. Якби йому можна було водити машину, він міг забрати з собою ще кількох дітей. А тепер іди собі до спортзалу й позакидай м’ячі.

Я рушив, але вона вхопила мене за руку. Минуло одинадцять років, а я досі пам’ятаю розряд, який тоді відчув.

– Крейґу, я б ніколи не змогла радіти смерті дитини, навіть такого поганця, як Кеннет Янко. Але можу радіти, що не ти на його місці.

Раптом мені захотілось усе їй розказати, і це навіть могло статися, але якраз тоді пролунав дзвінок, двері класів відчинились і коридор сповнився гамірливими дітьми. Міс Гарґенсен пішла у своїх справах, а я