Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Коли до майстерні повернулися, Нестор, у чоло мене поцілувавши — так дітей малих або людей мертвих цілують — «Добраніч», — сказав тихо і за дверима потаємними зник, мене у просторій кімнаті — саму — зоставивши.

Дивний такий. Невже, не любить? — сумно — у когось невидимого — запитала. Ковдрою вкриваючись — із головою. А казав же, що — любить…

Коли до Кракова знову від’їжджав, сказав, що повернеться скоро. Картини мої нові в авто лискуче завантажив — до галереї польської повіз — продавати. Гроші за них одразу віддав. Високою ціна його була — за сни мої. За мрії — про любов. І ще полотна чисті і фарби залишив — аби час намарно не йшов…

Рідним своїм я листа надіслала. Що жива і здорова, — написала в листі тому короткому. І що відмовитися не змогла від мрії давньої. Хай вибачають, не хвилюються за мене і не шукають мене — бо — «…по світах далеких блукатиме відтепер Надія ваша, себе, справжню, наздоганяючи…»

Уже зовсім інші сни мені снитися почали — тривога незбагненна у символах моторошних причаїлася підступно.

Кілька разів катафалки — не кіньми, а людьми напівживими запряжені, снилися. Труни порожні і свічки, що не воском розпеченим, а кров’ю справжньою плачуть. Їжа червива у посуді іржавому. Заграви та попелища. І церкви без хрестів на банях. І діти — які, коли засинають, не дихають. І люди старі, у яких замість шкіри на тілі — пергамент — усе життя — від народження до смерті — розписане. Дерева, що корінням, наче руками жилавими, птахів ловлять і не випускають більше ніколи. Будинки високі, що розгойдуються раптом і падають, усе живе в собі і під собою вбиваючи… Жахи усякі… Але роботи мої — по снах таких — ніби силою якоюсь надлюдською наповнювалися. Й мене — наповнювали. Усе те, що я малювала, оживало, дихало і ніби із іншого світу мовою чудернацькою до мене озивалося, ваблячи потойбіч завіси полотняної… Дика одержимість мій мозок запалювала і душу — на поталу силі страшній, нетутешній, темній — віддавала безжально, безбожно.

Я — собі — більше — не належала.

Поринула — з головою, з клітиночкою кожною тіла свого і духу свого — у творчість. Аби про любов не думати. Аби — не боліла мені — любов моя дивна.

Місяць тоді повним був, коли вона вперше прийшла — жінка красива у сукні оксамитовій. З волоссям довгим і світлим. З очима зеленими — великими, виразними. Сестрою моєю назвалася, Атеною. І усміхнулася загадково. То ніч на Купайла була. Дівчата незаміжні вінки плели із зілля усякого і квітів, що не в’януть, по воді пускаючи: чий вінок не потоне — та щастя матиме.

А у мене своя ворожба — із полотном розмовляла — мовою барв і почувань: що намалюю у ніч оцю — те і випаде мені долею, у часі найближчому здійсниться…

Атену намалювала. І — вона прийшла.

«Побачила: у вікні світиться. Подумала: він приїхав. Люблю його досі…», — про Нестора, чоловіка зимового, Атена каже, жоною законною котрому не була ніколи, а лише — любаскою, коханкою, матір’ю сина його, без вінця Божого зачатого, без печаті шлюбної людської. Усе — не так, як у інших.

Синові вже восьмий рік пішов. Атені — тридцять.

«Гарно малюєш, — каже мені. — І сама ти — гарна… тому він любить тебе…»

«Але дивна любов його», — відповідаю.

«Дивна. Бо ніколи в одну жінку не закохувався, завжди із кількома зустрічався — із різними, наче весна й осінь… як ми з тобою… Що вдієш?.. Така його приреченість чоловіча — в одній щастя справжнього не знаходити… Я звикла… Хоча це завжди боляче — нову жінку Несторову у своє серце впускати…»

«У своє серце?.. — дивуюся. — Навіщо?..»

«Бо якщо він тебе любить, хіба я — маю право — тебе — не любити?!.»

Очі її великі наскрізь просвічують мене сяйвом загадковим. Купальська жінка без вінка купальського у ніч прийшла і про чоловіка зимового речі незвичні каже. Голос її тремтить напружено. Пляшку з вином червоним, наче кров, із торби дістає, на стіл ставить. Хіба я їй Нестора замінити можу?..

«Зі святом тебе, сестро, — до мене звертається, — із днем рівнодення. І з днем любові, на двох спільної!»

Напій терпкуватий розгублено ковтаю — з горнятка глиняного Несторового. Тишу — між нами створену — розірвати першою не наважуюся. В очі — одна одній — дивимося, відповіді на запитання єдине шукаючи: і що тепер буде?.. Що буде далі — з нами?!.

Атена на портрет дивиться, себе впізнаючи. Фарби іще не висохли. Кажу їй, що тільки сни свої малюю і що вона — теж мій сон. Теперішній. І радісно стає нам від того, що — рідні такі — з нею.

Захмелівши від вина і місячної повні — у відчиненому вікні — усміхненої, одержима потоками, що по тілу моєму неконтрольовано розливаються, тікаю — наче від сну жахливого — від спогадів гірких — про дорослішання власне — про таємницю лона свого страшну…

І сміливішаю, впевненості набираюся. І в гості купальської — раптом — запитую:

«Атено, скажи, а він — боляче — жінку кохає?..»

Горнятко глиняне, випадково долонею моєю підштовхнуте, на підлогу падає, на двоє розколюється. Рештки вина недопитого до ніг мені бризками кривавими пристають. Незважаю. Острах до серця не підпускаю близько.

«Ніби уперше і востаннє… Ніби опісля — на страту поведуть — обох…», — сестра моя названа і незвана пошепки, наді мною схилившись — наче хтось третій розмову нашу підслухати може — відповідає.

Портрет я Атені подарувала — на спомин хмільний — про зустріч оту найпершу. Аби тішилася собою вигаданою. Аби Нестор, повернувшись після блукань довгих, не узрів на стіні у майстерні своїй образу знайомого, намальованого мною. Бо що б я тоді йому казала?.. Правди казати — не хотіла.

Чекала його, Нестора. Попри все, Атеною почуте. Попри зло, що у серці моєму розширювалося, розросталося, від страждання вберегти намагаючись,