Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

«Надіє, матір свою шануй… Вона життя тобі дарувала, німотою власною за тебе заплативши…», — страшні слова батькові.

Бабця мовчить. Дивлюся на неї — благально — співчуття, — підтримки — в очах її — шукаю…

«Ми ж тобі… тільки добра… бажаємо… дурненька…», — бабця каже.

Господи, що ж це таке коїться?!. Люди найближчі, найдорожчі, найрідніші — зрозуміти покликання мого високого не хочуть, нерозумінням своїм з мене знущаються!..

«Та ти ж сама, бабо, змалку до музики справжньої привчала мене. Душу мою дитячу, наче камінь дикий, відточувала, ушляхетнюючи!.. А тепер…», — я слізьми, говорячи це, захлиналася.

«Завтра разом до Києва поїдемо, — батько каже. — Документи подавати. У той заклад, який нам по кишені буде…»

«Художницею хочу бути…», — скиглю.

«Художницею, — наче вердикт мені виносить, — ти не будеш».

Наступного дня ми поїхали до Києва. І я подала документи… до педагогічного університету… на факультет… математики… Дорогою власного татко мене повести забагнув. Але — так просто — здаватися — не збиралася… Обмірковувала потаємно, як далі мені бути, як життя своє неспокійне лаштувати повинна — без батька-матері-баби… без Руслана… бо — не розуміють вони мене — всі — не розуміють!!!…

Після університету ми — аж до Майдану Незалежності — дійшли — прогулянку татко подарувати мені вирішив — у день такий важливий для нього — вже ж доля моя майже наполовину вирішилася.

І ось — коли повз головний поштамт — повз ятки сувенірні — повз архангела Михаїла — проходили, киянам заклопотаним шлях уступаючи, я голос почула знайомий — хтось гукав тим голосом:

«Зухвала, стій!»

І я зупинилася. І — озирнулася.

Батько стежив здивовано за кожним рухом моїм, за кожним поглядом.

За кілька кроків від мене стояв… Валентин. Химерно так зодягнений: якесь лахміття яскраве на ньому теліпалося — замість одягу, дзвеніли-тарабанили бляшанки усякі, до паска широкого шкіряного стрічками поприв’язувані, на голові циліндр розмальований височів кумедно, ноги його босі були, борода довга, у косу заплетена, по землі волочилася. Ще дивніший — ніж тоді, коли вперше його побачила. Підійшов до мене. Наскрізь — в очі глибоко, — в душу глибоко — подивився. Батька мого ніби зовсім не помітивши.

«Ну і куди ж ти зникла, зухвала? Де твої картини?..»

«Я… я… — ніби мову мені потроху відбирало, на батька зиркнула, погляд його суворий вловивши, — я… не художниця більше…»

Усміхнувся примружено — мудрість таємнича у погляді його світилася:

«Це ти мені брехати можеш, собі — не збрешеш…»

Руку приязно простягнув до мене. І — я — назустріч. За батьковим поглядом скоса стежачи…

«Як надумаєш виставку провести, приходь… зухвала!»

«Ддд…якую…», — тремтів мій голос.

Батько відвернувся від Валентина і кроки прискорив. Я — за батьком — поспішила. Боячись озирнутися.

Об потилицю мою — об спину — слова — вже чуті колись — билися:

«... безмежжябезмежжябезмежжя…»

«Хто цей божевільний? Звідки тебе знає?», — батько запитав, коли на якусь спокійну вулицю вийшли, там не їздили автомобілі, майже не було людей.

І я розповіла таткові — усе, — що знала — про Валентина, — чоловіка кольорового.

І тоді — мій батько — сказав, — що — віднині — суворо — забороняє — мені — МАЛЮВАТИ.

Усю дорогу мовчали. А коли додому повернулися — «До іспитів іди готуватися!», — гримнув на мене. Позбирав усі картини мої розпочаті, усі пензлі й фарби, полотна й альбоми… І виніс — кудись із хати…

І — я пішла… до зошитів… потаємних… До мрій своїх — про любов — таку дивну…

Перший вступний іспит з математики — навмисно — на «трійку» здала. Не хотіла бути вчителькою. Не хотіла… додому повертатися. Але — повернулася…

«Усе добре, — сказала рідним сухо. — Через тиждень — наступний іспит».

А через тиждень… чоловік зимовий — нарешті! — знову — наснився мені. Рукою своєю мою руку торкав… ніжно… І — щастям душа моя переповненою була — від сну такого! І — тоді — я — всі свої картини, що під ліжком, сховані, лежали, спакувавши, — до Києва поїхала. Не повертатися більше — вирішила. Додому. Ніколи.

«Цього разу я ненадовго, — Нестор, привітавши мене, каже. — Деякі справи владнаю і — одразу ж — назад, до Кракова, там у мене виставка скоро буде».

Холодний якийсь… Чи… мені так здалося?.. Підійти ближче до нього — боюся. Рідний, але — чужий.

«Чи любиш мене іще?», — запитую раптом.

Сміється тихо. По волоссю моєму долонею проводить, у в очі дивиться лагідно, ніби заспокоїти хоче.

«Люблю», — каже.

І — тоді — я — із торби старої — картини свої нові дістаю і — йому показую.

«Вже інші… але ж… талановита яка…», — коментує замислено, байдуже якось.

«Хочу художницею бути».

Мої очі благанням переповнені — так на ікони люди віруючі дивляться, коли їм важко…

…І майстерня Несторова — оселею моєю — раптом — стала.

У вечір отой весняний ми разом із ним пішли на відкриття виставки художника одного київського — Василя Терлецького. Років зо тридцять п’ять-шість на вигляд тому Василеві було — трохи молодший від Нестора. Неприємний якийсь. Поглядом хітливим — наче павук муху павутинням липким — ковтав мене жадібно. Байдуже, що біля нього весь цей час дівчина з ногами тонкими і волоссям кольору жита перестиглого вертілася, наче дзиґ а…

Ця виставка відбувалася в Будинку художника. Де я вже була колись. Валентина — з «безмежжям» його, як борода його, довгим і сивим — зустріла.

«Привіт, зухвала!», — підморгуючи, усміхнувся приязно, втішно — кольоровий такий, химерний…

І ще багато художників різних і скульпторів там побачила… І радості моїй великій меж не було і гальм не було ніяких для почуттів, що — наче Стугна у повінь — серце моє переповнювали. Вино червоне у келиху вигравало спокусливо, щоки пашіли — від вина і захвату. Дивувалася