Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

величний жеребець, кладе голову на руку. З’являється перший найяскравіший знак. Старий пожирач дітей думає про щось у власних глибинах. Із блідим обличчям спостерігаю, як підносить серветку до рота. Мені ввижаються ридання. Ми обидва тихо завмерли посеред зали. Можливо, він поїв занадто швидко. Незважаючи ні на що, ти таки не втамував голоду, га!, — із сумішшю іронії, гніву та виснаження подумки підбурюю його. Та він усе одно розсипається на очах. Божевільні риси кудись зникли, голова хитається з боку на бік, з боку на бік, більше триматися неможливо, рот роззявлений, очі заплющені, він розхитується — всередині ридає патріарх. Мене душить гнів. Роздивляюсь, як він вдягає окуляри й одразу старішає на багато років. Рахуючи решту, випинає зуби й підборіддя уперед, на мить пірнаючи в солодкі обійми старості.

Сам я спостерігав за ним так уважно, що не завважив, як він витягав гроші, щоб розплатитися, як узяв рахунок, не помітив, як повернувся офіціант із рештою.

Потому чоловік зняв окуляри, клацнув зубами і з надлишковою болючою гримасою протер очі. Він розчесав своєю квадратною рукою сиве волосся, наполегливо пригладжуючи його. Підвівся, тримаючись за стіл могутніми руками. І ось, позбувшись підтримки, він видається слабшим, хоча й величезним і здатним врізати будь-кому. Не лишаючи мені змоги зробити бодай щось, він одягає капелюха й розправляє краватку перед люстерком. Перетнувши блискучі глибини зали, зникає.

Але у мені все ще сидить чоловік.

Коли мене зраджували або коли наді мною знущались, коли хтось зникав назавжди, коли втрачав найкраще, що мав, коли дізнався, що мені судилося померти, — я не їв. Відсовую тарілку, зрікаюся м’яса і крові в ньому.

Коштовність

Рано-вранці завжди повторювалося те саме: прокинутися. Повільно, розкрито, просторо. Вона широко розплющила очі.

Їй п’ятнадцять і вона не була вродливою. Проте всередині худорлявості панував майже величний простір, у якому вона рухалась, ніби медитуючи. І в цих хмарах її нутра було дещо коштовне. Що не можна було розтягнути або обезчестити, або забруднити. Що було цілісним, немов діамант: Вона.

Вона прокидалася найпершою: щоби дістатися школи, їй треба було сісти на автобус і на трамвай, а це забирало годину. У неї була година. Для напруженої мрійливості, яка ніби злочин. Ранковий вітер мордував вікно й обличчя, аж доки її губи не кам’яніли й не вкривалися кригою. Втім, вона усміхалася. У самій усмішці ніби схована її мета. Усе так і було б, якби їй пощастило, аби «ніхто на неї не дивився».

Прокидаючись вранці, — і після тієї неосяжної миті, під час якої вона розкривалася, — на бігу вдягалась, брешучи собі, що на ванну немає часу; її спляча сім’я й не здогадувалась, як небагато ванн вона насправді приймала. В увімкнутому світлі їдальні ковтала каву, яку для неї розігрівала служниця, шкребучись у темряві кухні. Ледь торкалася шматка хліба, який не розм’якшувало навіть масло. Зі свіжістю в роті, що зараз панувала завдяки посту, вхопивши книжки під пахву, врешті відчиняла двері, проходила крізь ліниву млявість будинку й частувалася ранковою прохолодою. Більше вона не поспішала.

Їй треба було перетнути довгу безлюдну вулицю, потім виходила на проспект, у кінці якого, похитуючись, із туману мав виринути автобус з усе ще увімкненими фарами, які розтинали пітьму ночі. У подихові червневого вітру мала піднести руку в загадковому, наказовому, ідеальному жесті — й автобус, який тремтів уже здалеку, починав перетворюватись, підкорюючись зверхності рухів її тіла, — це являло собою вищу силу, — ще здалеку автобус починав перетворюватись на щось незначуще й повільне, повільне й налаштоване рухатись уперед, щоразу все більш чітке — аж до того моменту, як він вдаряв у її обличчя сумішшю диму й тепла, тепла й диму. Тож вона сідала в нього, посланець миру серед робочих, які наповнювали автобус і «могли б їй сказати дещо». Ті чоловіки вже не були юнаками. Але вона боялась і юнаків, і хлопчиків. Боялася того, що вони «скажуть їй дещо», що забагато витріщатимуться на неї. У важкості замкненого рота було благання: поважайте. Навіть більше. Так, ніби вона сама обрала ідола й тепер мала поклонятися йому, і доки її серце тряслося від жаху, вона таки поклонялася, вона — хранителька ритму. Якщо вони підводили свій погляд, у ній пробуджувалися відчуття незламності й болю. Її рятувало те, що ніхто на неї таки не дивився. Але з наближенням шістнадцяти років щось у ній, серед диму й тепла, щось у ній було карколомним, і це непокоїло деяких чоловіків. Ніби хтось торкався їх плеча. Може, тінь. Велика тінь дівчини без чоловіка, тінь, яка простягалася підлогою, кристалізований непевний елемент, який робився частиною монотонної геометрії поважних громадських церемоній. Ніби хтось торкався їх плеча. Вони дивилися, але не бачили її. Вона була, радше, тінню, ніж її джерелом.

Робочі в автобусі сиділи тихо, тримаючи пакунки з їжею в руках, обличчя їх усе ще зморені після сну. Вона не вірила, що ті чоловіки були втомлені, й через це відчувала сором. Проте коли дівчина дивилася на них, у ній прокидалося відчуття непевності. Річ у тому, що вони «знали». Як знала вона, тому й виникало те відчуття. Усі знали про все. Її батько також знав. Старий жебрак знав. Розподілене багатство й тиша.

Потім ходою солдата автобус проминав (неушкоджено) площу Ларгу да Лапа, на якій панувало денне світло. Цю битву майже виграно. У трамваї вона обирала, якщо вдасться, порожню лаву або, якщо пощастить, сідала поруч із надійною на вигляд жінкою з купою одягу в руках — і це вважалося першим перемир’ям. У школі все ще мала перетнути довгий коридор, де стояли, теревенячи між собою, решта учнів і де підбори її черевиків створювали стільки галасу, що напружені ноги не могли його витримати, і якби навіть вона безуспішно спробувала змусити своє серце перестати битися, черевики рухалися б у власному темпі. Серед хлопців, які могли відчувати те, що було сховане під її маскою, що вона була однією з тих, яка вірує, западала тиша. Вона пробігала повз них так швидко, що ті не встигали ані подумати, ані сказати щось услід. Відлуння її черевиків наповнювало порожнечу жахливим шумом. Вона розкривала власну таємницю з вини своїх дерев’яних підборів. Якби коридор був трошечки довшим, про віру було б забуто, і вона помчала б, затуливши вуха руками. Її черевики старі. Це було геть не те взуття, у яке її урочисто взули після народження. Дівчина перетинала нескінченний коридор, немов тишу траншеї, а на обличчі віддзеркалювалась така лють — а також гордість, — що ніхто не смів