Читати книгу - "Поклик мушляного рога"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так. Але мурашка лоскочеться.
Ти — жертва зґвалтування, дитинко. Жодна мурашка на світі більше не зможе тебе залоскотати.
Усі засміялися, і навіть Сью, лежачи на землі. Високо в небі Еліза помітила двох канюків, вони летіли у напрямку до лісу.
Спокійно, не рухайся, ти виглядаєш прекрасно, — сказав Філ і доклацав плівку.
Потім Еліза допомагала заносити лампи в машину, а Сью змивала грим перед маленьким кишеньковим дзеркальцем.
Дівчата їхали на задньому сидінні, повідсувавшись одна від одної якомога далі. Кожна тупилася у своє вікно.
Не сказав би, що ці двоє зазнали багато радості у своєму житті, — промовив Філ до асистента. Той з відсутнім виглядом кивнув і продовжив телефонну розмову:
Для одного виробника одягу, — сказав він у слухавку. — Кампанія «Смертельна мода» чи якось так. Ми шукаємо ще потопельницю, повішену і жертву наркотиків. Ні, цього я справді не знаю, краще запитайте саму Розенберґ, — він продиктував номер і закінчив дзвінок.
А хто ця Розенберґ? — запитала Еліза, не відводячи погляду від пейзажу, що пролітав за вікном.
Марія Розенберґ — це жінка, яка очолює імперію моди і на яку ми всі тут працюємо.
Вони сиділи утрьох за маленьким круглим столиком на відкритій терасі кафе. Асистент щойно попрощався, офіціант прибирав тарілки. Еліза тицяла соломинкою в залишки морозива у своїй вазочці і відчувала, що вона тут зайва. Філ стискав руку Сью і пояснював, що мусить наступного тижня злітати на Південь, у розбомблені міста, щоб зробити там фотосесію для колекції «Мілітері».
Чи ж це не небезпечно? — запитала Сью.
Ні. Гадаєш, інакше я туди полетів би? Там уже все знищили, війна перемістилася на Схід, — відповів Філ і допив свій напій.
Вона завжди, як німа? — прошепотів він до Сью, наче Еліза була неспроможна відповісти сама.
Еліза — моя подруга-сестра-сестра-дочка. Дай їй спокій.
Еліза мовчки перемішувала морозиво.
Вечір не приніс прохолоди. Спека терзала Елізине тіло. Дівчина раз по раз проводила долонею собі по руці чи обличчі, наче намагалася стерти з них жар. Попри пізню пору сотні людей сновигали повз них, здавалося, ніхто у місті не спить. Коли гуркіт літаків розбивав повітря на друзки, перехожі іноді зупинялись і дивились у небо, не бачачи там нічого. Повітря ще кілька хвилин вібрувало, наче після могутнього удару.
Вдалині серед нічної темряви здіймалися колони офісних споруд. Десь там було й ательє Марії Розенберґ — маленьке, ясно освітлене віконце. Еліза відкусила трохи морозива і лише кілька секунд згодом відчула, як занили зуби.
Сью та Еліза не розмовляли одна з одною, відколи у ранкових сутінках вийшли з Філового авто і повернулись у свою квартиру. Обидві не могли заснути. Еліза сиділа за столом і намагалася написати Джорджеві листа, проте, ледь закінчивши два речення, зминала листок. Всюди на підлозі лежали жмути паперу. Сью курила і ходила туди-сюди по кімнаті, підбиваючи ногами папір.
Припини.
Еліза зібгала ще один листок паперу і викинула собі за спину.
Припини бути невротичкою.
Еліза повернулася до Сью і розтулила рота.
Я ж не винна, що він працює саме на Марію Розенберґ. Вони усі на когось працюють, — промовила Сью і знизала плечима, наче вибачаючись.
Еліза повернулася назад до столу, написала: «Любий Джордже», вирвала листок із зошита і викинула на підлогу.
Сью почала знімати зі стін фотографії свого загиблого хлопця.
Перед опівднем Еліза запитала:
То ти поїдеш?
Поїду.
Еліза відклала олівець.
Це цццце огидно. Огидно дддо крику.
Усе життя нарізати овочі, дивлячись на людей, що подорожують усім світом, — також огидно до крику. Піди, попрацюй, тоді знатимеш, як це. І припини затинатися, це діє на нерви, — відрізала Сью, пішла у спальню, не роздягаючись, упала на ліжко, заплющила очі і спробувала заснути.
Пан Розенберґ сидів у синовій кімнаті на краю ліжка і розглядав постер з супутниковим знімком Місяця. У руках він тримав стосик фотографій. Марія школяркою у картатій спідничці і білих гольфах; сімнадцятирічна Марія на велосипеді з розмаяним волоссям з’їжджає з пагорба; двадцятирічна Марія дивиться через плече, глибоким поглядом, наче фотомодель. Один знімок його здивував. На ньому Марія під час медового місяця у білій сукні й солом’яному капелюшку стоїть на сходах сільського будинку. Він пригадав, як вона вискочила на сходи і крикнула йому, що їй хочеться мати точнісінько такий. Знизу фотографію обрізали чітко і рівно. Поверхня знімка була нерівна, наче його колись намочили.
Пан Розенберґ підвівся, пройшов у кухню, кинув фотографії в мийку і запалив. Папір вигинався в язиках полум’я, потріскував від високої температури, брався пухирями, а потім розпався на попіл. Пан Розенберґ подивився на сіру купку, втомлено і на якусь мить полегшено, а потім одним рішучим рухом змив її в каналізацію і пішов у свій кабінет. Там на столі лежали газетні статті, у яких розповідали про випадок з його сином. Відколи його ім’я з’явилося в газетах, пацієнти один за одним пішли від нього, навіть сусіди перестали його запрошувати, як колись.
Тепер кожного ранку, зачувши поштареві кроки, він поспішав йому назустріч і ще у дверях, з вогкими долонями, гортав газети, шукаючи своє ім’я. Так, наче власне ім’я, побачене в газеті, більше йому не належало. Наче на нього напали і пограбували, вигнали з власного будинку, по якому він тепер ходив сторожко і лякливо. Стіни вже були не тими, що оточували його раніше, коли вони з’їхалися з Марією. Іноді він усвідомлював, що піднімається сходами на горище, гукаючи Марію на ім’я. Тинявся кімнатами і шукав її посмішку, хоч і знав, що не знайде, бо вона тепер жила у квартирі у місті. Він розмовляв сам із собою, знову і знову переглядав газети, шукаючи своє ім’я, наче вкрадену річ. Тепер його ім’я належало не йому, а тим, хто його писав, та й будинок усі ці роки не був насправді його, і жінка з дитиною… Він зрозумів, що це те саме, що й смерть.
Тієї ночі Марія прийшла додому дуже пізно і не сказала йому ані слова. Лише наступного ранку, під час сніданку, вона розказала, що вночі — вона ще працювала — його син вдерся до неї в ательє і повівся, як тварина. Слово тварина вона вимовила з жалем і глибокою огидою водночас. При цьому вона дивилася панові Розенберґу в очі, наче він і його син — єдине ціле. Клініка, сказала вона, це її останній виховний захід, остання спроба порятувати сина від себе самого. Можливо, вона й сама не чекала, що вони його знайдуть і змусять лікуватися.
Пан
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик мушляного рога», після закриття браузера.