Читати книгу - "Здіймається буря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Білогорлик продовжував:
— Ми сподівалися, ви зможете допомогти нам іще й цього разу. Ночезір тяжко хворий. У таборі панує сум’яття, бо ж похворіло чимало котів. Нам не вистачає ні здобичі, ані лікарських трав.
— А що робить Носошморг? Він ваш медикіт. Дбати про вас — то його головний біль! — відрізала Жовтоікла, перш ніж воєвода устиг що-небудь сказати.
Вогнесерда її тон просто-таки осадив. Жовтоікла колись належала до Тіньового Клану. Хоч зараз вона була цілком віддана Громовому Кланові, все ж така відсутність співчуття до своїх колишніх побратимів його неабияк здивувала.
— Ночезір на Зборищі виглядав наче нормально, — прогарчав Темносмуг.
— Так, справді, — погодилась Синьозірка, підозріливо примружуючи очі.
Проте Вогнесерд уже пригадав, яким слабким виглядав Тіньовий провідник, тож і не здивувався, коли Дрібнохмар нявкнув:
— Йому погіршало, коли ми повернулися до табору. Носошморг просидів біля нього цілу ніч. Ні на крок не відходив від Ночезора. Дозволив кошеняті померти просто біля материнського живота і не дав ані макового зернятка, щоби полегшити його мандрівку до Зоряного Клану! Ми боїмося, що він і нам дозволить померти. Будь ласка, допоможіть!
Благання Дрібнохмара для Вогнесерда виглядали вельми і вельми правдоподібно. Він із надією глянув на Синьозірку, проте в її блакитних очах досі відбивався шал.
— Вони мусять піти, — тихо і наполегливо прогарчала Синьозірка.
— Чому? — гостро заперечив Вогнесерд. — Вони нам не загроза, не в такому стані!
— Вони розносять хворобу, яку я вже бачила в Тіньовому Клані, — Жовтоікла заходилась кружляти навколо Тіньових котів, вивчаючи їх і водночас тримаючи дистанцію. — Востаннє вона вбила чимало котів.
— Це ж не зелений кашлюк, ні? — запитав Вогнесерд. Деякі з Громових котів почали поволі задкувати, коли Вогнесерд згадав хворобу, яка під час гололисту лютувала на їхньому власному терені.
— Ні. Вона не має назви, — промурмотіла Жовтоікла, не зводячи очей із полонених. — Її розносять щури, що живуть серед відпадків Двоногів на дальній межі Тіньових угідь. — Медикицька зиркнула на Дрібнохмара. — І старійшини, звісно, знали, що пацюки Двоногів розносять заразу і не годяться на здобич?
— Той новак відніс щура назад, — пояснив Дрібнохмар. — Надто молодий ще був, аби знати.
Вогнесерд слухав, як цей кіт намагається говорити, незважаючи на утруднене дихання.
— Що ж нам робити? — запитав воєвода Синьозірку.
Жовтоікла відповіла, випередивши провідницю:
— Синьозірко, ще не так давно зелений кашлюк нищив наш Клан, — нагадала вона. — Ти тоді втратила життя.
Тут медикицька примружила очі. Вогнесерд здогадувався, про що вона думає. Крім нього тільки Жовтоікла знала, що Синьозірка живе своє останнє життя. Якщо хвороба перекинеться на Громовий Клан, він може залишитися без провідниці. Від цієї думки у Вогнесерда кров похолонула в жилах.
Синьозірка кивнула.
— Твоя правда, Жовтоікло, — тихенько нявкнула вона. — Ці коти мусять піти. Вогнесерде, відішли їх.
Голос провідниці був геть невиразний і безбарвний, а ледь договоривши, вона повернулась до свого кубла.
Вогнесерд відчував жаль до хворих котів, але рішення Синьозірки здавалося цілком правильним, тож він неохоче нявкнув:
— Ми з Піскоштормою супроводимо Тіньових вояків до їхнього кордону.
Серед котів прошелестів схвальний нявкіт. Дрібнохмар поглянув на Вогнесерда, і в його очах читалося благання. Воєвода змусив себе відвернутися.
— Повертайтесь до своїх гнізд, — сказав він своїм побратимам.
Громові коти безшумно розійшлися підліском, що оточував терен. На галявині залишилися тільки Попелюшка із Вогнесердом та Піскоштормою. Білогорлик закашлявся, всім тілом здригаючись від болісних спазмів.
— Благаю, дозволь їм допомогти, — нявкнула Попелюшка.
Вогнесерд лише безпорадно похитав головою, коли з тунелю гукнула Жовтоікла:
— Попелюшко! Ходи сюди. Треба змити хворобу з твоєї мордочки.
Попелюшка глянула на Вогнесерда.
— Ану зараз же! — гаркнула Жовтоікла. — Якщо не хочеш, аби я додала до трав кропиви!
Молода кицька позадкувала до кубла, востаннє скрушно глянувши на Вогнесерда. Проте він уже нічого не міг удіяти. Синьозірка наказала, і цей наказ підтримав увесь Клан.
Вогнесерд глянув на Піскошторму і з величезним полегшенням побачив співчуття в її очах. Вона розуміла, що воєвода розривався між жалощами до хворих котів та прагненням уберегти свій Клан від хвороби.
— Ходімо, — м’яко нявкнула Піскошторма. — Що раніше вони повернуться до свого табору, то краще.
— Добре, — відповів Вогнесерд. Він глянув на Дрібнохмара, намагаючись не зважати на відчай, яким так і яріли очі маленького котика. — На Громошляху завжди більше потвор під час зеленлисту. Ми допоможемо вам перейти.
— Не треба, — прошепотів Дрібнохмар. — Ми самі перейдемо.
— Ми все одно відведемо вас, — сказав йому Вогнесерд. — Ходімо.
Тіньові вояки поспиналися на лапи і нетвердою ходою рушили до виходу з табору. Громові коти йшли за ними, проте не озивалися ні словом. Вогнесерд лише важко зітхав, дивлячись, як хворі котики допомагають один одному підніматися на крутосхил.
Коли вони вже заглибились у ліс, стежку просто перед ними перебігла миша. Тіньові вояки негайно нашорошили вушка, проте вони були надто слабкі для гонитви. Не замислюючись навіть, Вогнесерд кинувся наперед і рушив за мишачим слідом крізь підлісок. Він приніс здобич і кинув її до лап Дрібнохмара. Тіньові вояки, навіть не подякувавши, відразу присіли і заходилися теребити свіжину.
Вогнесерд побачив, що Піскошторма із сумнівом поставилась до його вчинку.
— Вони ж не можуть передати нам хворобу, якщо просто поїдять, — зауважив він. — А їм потрібні будуть сили на повернення до табору.
— У них, здається, такий собі апетит, — прокоментувала Піскошторма, коли Дрібнохмар та Білогорлик зненацька підвелись і попрямували у підлісок, зоставивши на землі напівз’їдену мишу. За мить Вогнесерд почув, як вони блюють.
— Яке марнотратство, — промурмотіла Піскошторма, засипаючи землею рештки миші.
— Та вже ж, — розчаровано відповів Вогнесерд. Він почекав на повернення котів, а тоді всі знову рушили до кордону в тому ж порядку, що й раніше.
Вогнесерд відчув кислі випари Громошляху за кілька митей до того, як гурчання потвор досягло його вух. Піскошторма нявкнула до Тіньових котів:
— Я знаю, ви не хочете нашої допомоги, але ми повинні пересвідчитись, що ви перейшли Громошлях.
Вогнесерд кивнув, погоджуючись. Проте він радше переймався їхньою безпекою, ніж підозрював, що коти можуть не вийти із Громових угідь.
— Ми перейдемо самі, — наполіг Дрібнохмар. — Тільки залиште нас тут.
Вогнесерд пильно подивився на хворого кота, раптом подумавши, що, можливо, не варто бути таким довірливим. Проте йому все ще нелегко було повірити, що ці вояки можуть хоч якось загрожувати його Кланові.
— Добре, — вирішив Громовий воєвода.
Піскошторма запитально
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Здіймається буря», після закриття браузера.