Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Та дівчина прихистила, коли мені просто було нікуди піти. Продемонструвала незнайомці приклад великодушності та співчуття.

Дівчина, з якою ми пізно ввечері пили горілку, сидячи у вітальні на підлозі. Їй не бракувало відважності взяти ножа і стриманості, щоб його не застосувати.

Я почекала, поки з поля зору щезнуть вогні фар авто Кайла. І тут у мене з’явився план.

Я склала список усіх місцевих мотелів, готелів, готельчиків та приватних садиб, які здають кімнати зі сніданком. Надворі сутеніло. О цій годині Еммі ніколи не було вдома. Починалася її зміна. Хтось мусив помітити, що вона не з’явилася. Хтось мав її знати. Хтось же мав її замінити, підстрахувати.

Ще з часів репортерської роботи я добре знала, що найдужче хвилюються за якусь людину ті, хто знав і контактував із нею особисто. А краще за мене тут Еммі не знав ніхто.

Я почала з найближчих від дому місць і поступово віддалялася. На жаль, без успіху. Її імені ніхто не знав. Ніхто не знав дівчини, схожої на мій опис: ось такої довжини волосся, струнка, мого зросту. Після низки марних зупинок я натрапила в готелі «Брейк Маунтен» на чоловіка, який тільки-но вийшов на свою першу зміну на новому робочому місці. Він узагалі нічого не знав, і я подумала, що треба буде потім сюди повернутися. Це була найперспективніша зачіпка: можливо, його взяли на місце Еммі – після того, як вона кілька днів не з’являлася. Про всяк випадок я сфотографувала на телефон контактну інформацію.

Коли я вийшла з «Брейк Маунтен», надворі вже зовсім смеркло. Ця темрява була ще однією місцевою штукою, до якої мені ще треба звикнути. У місті настання темряви сприймається радше як час доби, а не реальність. Вона не така всеосяжна і глибока, як тут.

Останній заклад із мого списку стояв трохи осторонь дороги, з автостоянкою, вирубаною просто в лісі. Спершу я вагалася, чи взагалі виходити з машини. Зачіпка в мене вже була, а це місце виглядало дуже підозріло, ще й лампочки перегоріли – і на вивісці, і на ліхтарях навколо стоянки. Утім, я знову нагадала собі, як Еммі прихистила мене в день нашого знайомства і як казала, що працює в мотелі «Остання діра» – а цей заклад цілком відповідав такій назві. Я відчинила речовий ящик і намацала величезний портативний ліхтар, який тримала там для надзвичайних випадків.

Коли я витягала ліхтаря, звідти щось випало, дзенькнувши об підлогу. Я натиснула на кнопку й посвітила перед пасажирським сидінням. Промінь відбився від металевої поверхні, і я навіть мимоволі заплющила на мить очі – надто яскраво блиснула та залізна штука. Тоді простягла руку, щоб підняти ту річ, відчувши холодні на дотик ланки та знайому защіпку, і мало не розсміялася, хоча тішитися насправді не було з чого.

Я знала, що в мене в руці, – годинник Джона Гікельмана, повернувся з того світу. Перебирала в тремтячих пальцях ланки браслета. Стрілки на циферблаті нерухомо завмерлі. Блискуче сріблясте покриття на кутиках стерлося, вивільнивши нижній темний шар. Як довго він тут пролежав? Продовження нашої гри? Чи це щось більше?

Я сиділа в машині в темряві, лише з ліхтарем, і мене дедалі дужче охоплювало незрозуміле тривожне передчуття. Це все непроглядна пітьма надворі, що насувається на тебе з усіх боків, і годинник, який лежав тут, очікуючи, коли я його знайду.

Поліція в мене вдома й на роботі; постраждала жінка біля озера, дуже схожа на мене; слова, яким не надавала значення – легковажно вирішивши, що я тут у безпеці, на самоті, за розсувними скляними дверима й за цілим гірським масивом.

Нехай що це наближалося – воно вже було тут.

Розділ 10

В останньому мотелі про Еммі Ґрей теж ніхто нічого не чув. Та я й не уявляла її в такому місці. Освітлення на вулиці не працює, солодкавий нудний запах усередині, у стелі деренчать вентиляційні труби. Я міцно стискала в руці годинник Джона Гікельмана, наче то був важливий речовий доказ, який треба пред’явити клеркові на рецепції.

У клерка було бліде перекривлене обличчя людини, яка не звикла до сонячного світла.

– Жодних дівчат, у нас немає дівчат, – сказав він після того, як я описала йому Еммі й поцікавилася, чи вона, бува, тут не працювала. А тоді, широко всміхаючись, підморгнув, ніби це якийсь наш спільний жарт.

Я вийшла й поквапилася до машини, почуваючись беззахисною на тій посипаній гравієм доріжці, ступаючи надто швидко, з надто нав’язливим відчуттям, ніби хтось за мною спостерігає. Вона б тут не залишилася.

Еммі б розуму не забракло.

Я поїхала додому й почала перебирати її шухляди, шукаючи яку-небудь річ, що її Еммі могла залишити для мене. І дивувалася. Навіщо? Знову гра? Чи вона хотіла мені щось повідомити?

Я думала, що годинник зник ще до того, як вона поїхала на свою першу місію. Цікаво, а може, він усі ці роки лежав удома в якомусь закапелку, в тій заклеєній скотчем коробці? Може, я щоразу надійно тримала його під пахвою, перебираючись до нового помешкання? Може, й справді то була гра – своєрідний тест: відкрию я коробку чи ні?

Я сиділа серед купи одягу й ледь тремтіла, копаючись не в своїх речах. Як і багато років тому, в Еммі їх було зовсім обмаль. Жодної знайомої торгової марки на етикетках. Деякі взагалі були відірвані або побляклі від часу. Мабуть, купувала в крамницях уціненого та вживаного одягу. Я намагалася з’ясувати, чи раптом щось не зникло. Намагалася згадати вбрання Еммі, взуття, прикраси, а потім шукати їх серед цієї купи. Утім, Еммі вислизала. Мені ніяк не вдавалося втримати її чіткий образ у своїй уяві, де вона щоразу перетворювалася на юну двадцятирічну дівчину. Я згадувала її чорні короткі блузки з V-подібним вирізом, чорні мереживні рукави. Темні джинси-бедрівки та чорний шипований пасок, який вона завжди носила. Браслети на руках і облуплений лак на нігтях. Згадувала наші нічні походеньки – як вона пробирається крізь тисняву до бару і, привертаючи до себе увагу, спирається на стійку.

Відтоді вона оновила свій гардероб. Тепер це здебільшого зручні повсякденні сорочки, туніки та рейтузи.