Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Я не могла знайти її високих черевиків із важкими підборами, Еммі взувала їх як до штанів, так і до спідниць, обв’язуючи шнурівки навколо ноги. І розлучалася з ними хіба тоді, коли давала поносити мені. Тепер у кутку шафи залишилися тільки її старі кросівки з брудними шнурівками. Мабуть, у неї було ще якесь взуття.

Я розсунула металеві вішачки, перебираючи гарніші речі. Тонка сукня, надто легенька для теперішньої погоди; кардиган, який вона накидала на себе вечорами, коли мерзла. Відсунула ще декілька вішачків і з подивом упізнала власну чорну приталену блузку. Еммі ніколи не просила в мене чогось поносити, хоч я б залюбки позичила. Я відклала блузку на ліжко і продовжила перебирати шафу Еммі, дивлячись, які ще речі вона могла в мене позичити. Виявила ще три свої блузки, які вважала загубленими під час переїзду. Цікаво, а вона взагалі зауважила, що це не її одяг?

Власне, вона приїхала з таким мінімумом речей, що, можна сказати, починала тут буквально з нуля. Еммі, яку я знаю, не забирала з собою нічого. А все її тутешнє майно, як‑от авто чи меблі, раніше належало комусь іншому.

Я намагалася уявити її чіткий образ, згадуючи той ранок із совами. Вона була боса. Піднесла руку до намиста на шиї. Що ще? Голі плечі? Кольорова блузка? Чи ті довгі рейтузи?

Заплющивши очі, побачила її профіль. Зіщулений погляд, вигин шиї, усмішку.

– Припини, – сказала вона.

– Що припинити?

– Хвилюватися. Це твій типовий стан.

Але як мені не хвилюватися? У дорослому житті я бачила на власні очі стільки жорстокості, що почала її очікувати. Історія починається не тоді, коли хтось зникає. Справжній початок історії – коли їх знаходять. Еммі зникла, і тепер я ніби в очікуванні чогось неминучого. Стрілки годинника неухильно рухаються вперед – і мені їх не зупинити.

Я ще раз усе перебрала. Дивлячись, чи раптом нічого не пропустила першого разу і вдруге. І нарешті знову заснула в ліжку Еммі, серед тих небагатьох речей, що вона залишила по собі.

Суботній ранок, знадвору долинає спів птахів. Ще навіть немає дев’ятої, але день розпочався звичайнісінько, мовби нічого й не було. Ще одне, на що завжди звертаєш увагу, коли береш у когось інтерв’ю після трагедії, – їх дивує буденність. Все, як зазвичай: не забути полити рослини, на світанку розвозять газети, на автобусній зупинці регочуть діти. Нехай що ти відчуваєш, а поділитися ні з ким.

Отож у понеділок мені на роботу. Треба буде виставити оцінки. Здати завдання на атестаційних курсах. Вести уроки в школі.

Я перевірила телефон – ніхто вночі не дзвонив. Якщо поліційний патруль і був, я не чула.

Я надіслала телефонній компанії електронного листа з проханням надати потрібну інформацію і спробувала відволіктися, занурившись у роботу.

Виклала з величезної торби на кухонний стіл стос учнівських творів і почала читати, чекаючи новин. Пасивне очікування для мене мука, а так принаймні хоч якесь заняття.

Твори можна було умовно поділити на дві категорії: «за» та «проти» Девіса Кобба; частина учнів описували свою підтримку чи звинувачення тонше, ніж інші. Імовірно, дехто з них навіть не усвідомлював, що висловлює свою позицію, але я її чітко бачила. Чи вони витрачали своє чорнило, нарікаючи на відчуття небезпеки в школі, чи використовували його на захист Кобба. Урешті-решт я розклала роботи на дві купки.

Перший твір, від Моллі Локлін, звинувачував у всьому наплив новоприбульців. Я вирішила покласти цю роботу на купку «за», адже Кобб був місцевим. Він не був – як і я, – одним із новоспечених мешканців міста, які, на думку учениці, можуть становити небезпеку.

Хлопці здебільшого підтримали Девіса Кобба, і доволі відверто.

«Тренер Кобб – чесний парубок і чудовий тренер. Я знаю його багато років. Жодних доказів проти нього немає. Це полювання на відьом».

Зрештою, це був розпал баскетбольного сезону. І тренерові Коббу не дозволили повернутися на територію школи. Адміністрація вирішила, що в інтересах усіх – відправити його в оплачувану відпустку, поки ця історія в той чи інший спосіб не завершиться. Дзвінки батьків та репортерів полегшили ухвалення рішення. Той факт, що Кобб телефонував мені й, імовірно, переслідував, вочевидь, уже ширився містом. За тиждень знатимуть усі. І мені цьому ніяк не завадити.

Конор Еванс здивував мене – один із небагатьох хлопців, які потрапили до купки «проти»:

«Ми сидимо в класі всі разом, нам кажуть довіряти одне одному. Вчать, що добро – це норма, а зло – рідкість. А тоді виявляється, що добро було лише маскою. Що ми надто легко довіряли. Тепер нам постійно твердять: думай та дбай сам за себе, стеж за іншими та повідомляй, що побачив. Але кому звітувати? Якщо ми не певні, кому можна довіряти? Як нам дізнатися, хто в масці?».

Я взяла наступний твір.

«Тренер Кобб не винен, і це все лайно собаче. Я знаю, чому вас викликали до дирекції. Я знаю».

Твір був не підписаний, але зазвичай половина моїх учнів забували підписувати свої роботи (найпростіша частина завдання, минуло вже два місяці навчального року, а я далі мушу їм нагадувати).

Проте я вже досить добре вивчила почерк кожного. І була майже переконана, що твір писав Тео Бертон. Я написала його ім’я у верхньому кутику, поставила відмітку в журналі й поклала роботу на купку «за».

Я зробила невеличку перерву – витягла з холодильника пляшку пива Еммі, відкрутила кришку подолом сорочки. Потім зав’язала волосся у високий вузлик, провела холодною рукою по потилиці та продовжила.

Іззі писала фіолетовою ручкою, охайним почерком із вигадливими завитками, який асоціювався в мене з сердечками замість крапочок над літерами, рожевими жуйками, грайливими локонами. Важко було сприймати всерйоз те, що вона написала:

«Школа – це місце, де ми не мали б перейматися своєю безпекою. У коридорах – відеокамери, у класах – учителі. Заради безпеки ми жертвуємо своєю приватністю. Шафки учнів перевіряють, учителі чергують на перервах біля туалетів. Нам не варто очікувати якоїсь загрози від НИХ. Нам узагалі не варто хвилюватися за свою безпеку в школі».

Поставила позначку в журналі, закотила очі, розім’яла шию. Сьорбнула ще ковток пива.

Я добре знала таких дівчат. Був час, коли й сама так думала, і це викликало в мене безглуздий гнів.