BooksUkraine.com » Сучасна проза » Амадока 📚 - Українською

Читати книгу - "Амадока"

185
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Амадока" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 260
Перейти на сторінку:
випуклості, з’являлися необхідні елементи. Герої змінювались — і Рома, вилаштовуючи послідовність знімків у ряд, намагалась простежити, чи ці зміни були новими якостями, що з’являлись разом із новою зовнішністю, чи то були проявлені особливості, закладені в людині від самого початку, тільки затулені від очей спостерігача фізичною вадою. Романа вдивлялась у знімки, запитуючи себе, чи нові обличчя можна було вважати справжніми обличчями цих людей? Чи це лише менш страшна, більш прийнятна маска, переховування за якою обіцяє менш інтенсивний рівень внутрішнього болю?

Як був, у пальті, професор схилився над її головою і заходився мовчки складати до течок свої папери. Романа мляво допомагала йому. Чомусь до голови не надходило жодне переконливе виправдання. З голосним стуком він засунув останню шухляду і, не дивлячись на Роману, взутий у домашні капці, рушив у бік балкона.

Рома намагалась розгледіти його нечіткий силует крізь шибу. Доктор курив. Дим хмарка за хмаркою змішувався з дедалі густішим снігом, що блідо ворушився у чорноті ночі. Нарешті Романа не витримала: загорнулась у свій пуховик, перед балконними дверима взула чоботи й вийшла назовні.

Професор заговорив майже одразу, ніби тільки й чекав на її появу. Він сказав: — Ви знаєте, що цей будинок розташований між двома в’язницями? Не справжніми в’язницями, а символічними: монастирем з одного боку і військовою частиною з іншого. Перше ув’язнення — жіноче, друге — чоловіче, — повагом сказав професор, примруживши одне око. — Перше — добровільне і пожиттєве, друге — зазвичай примусове й тимчасове.

Територія монастиря була де‑не-де освітлена ліхтарями. Зерниста матерія брудного світла гніздилася в темряві, проявляючи окремі острівці монастирського світу, але у спосіб, який радше приховував, ніж будь-що прояснював. Світло клубочилось тут і там посеред чорноти, як клубочиться мушва над прибережним намулом. В облущену сизу хмару впивалася хрестом дзвіниця Святих Воріт. На тлі її білого обличчя зяяв запалий рот віконного отвору. Поруч прорізався паралелепіпед Вознесенського собору, схожий на крижаний куб. А в іншому місці дурнувато вищирились колонами заокруглені портики будинку ігумені. Тоді як крихітної Свято-Миколо-Тихвинської церкви, яку найприємніше було б споглядати, неможливо було розгледіти за будівлями й деревами, хіба тільки домалювавши її бароковість у своїй уяві.

Вся ця нічна картинка серед мороку, вітру й снігу видавалася спроєктованим на стіну розмитим зображенням, якимось напівсонним малюнком. У ній були збиті об’єми, роз’їхались осі. Крізь плями світла і темні провалля пересувалася дрібна постать: то пливла з небувалою для людини швидкістю вздовж монастирських келій, то раптом губилась у котрійсь із чорних дір між побілених стін господарських приміщень, зливаючись зі стовбурами дерев і бордюрами. Її кроки натомість лунали занадто гучно, десь зовсім поруч, ніби посилені невидимими тунелями з гладкими стінами, що акумулювали звук і примножували його. Невже черниці ходять ночами на підборах, хотілось запитати Романі. Їй здалося певної миті, що вітер доніс до них жіноче зітхання, чи навіть притуплене гарчання, що гіркий гарячий подих із запахом нутра незнайомої людини торкнувся її щоки.

Професор здригнувся і закурив наступну сигарету. Романа почула його приглушений голос, який із зусиллям продирався крізь голосову щілину, шпортався об зв’язки, розвіюючись майже негайно серед сигаретного диму і сніжинок. Професор говорив щось про власну матір, яка збиралася стати черницею ще до його народження. Одразу після закінчення війни вона пішки вирушила зі свого рідного містечка до Язловця, розташованого неподалік, і вблагала настоятельку дати їй дозвіл зайняти одну з келій. Настоятелька, зауваживши пошматовані материні зап’ястя, заходилася твердо відмовляти дівчині, і молода професорова матір упродовж кількох тижнів ходила за нею слідом, крок у крок, проникаючи немислимими способами до замку, петляючи серед стовбурів середньовічного яблуневого саду, що був виплеканий комендантом фортеці Хржановським.

Дівчина втиралась у довіру кістлявим черницям різного віку й походження (тут було навіть кілька врятованих від смерти, вихрещених юдейок). Усі вони впродовж років війни стали більше схожими не на людей, а на собак. Уляні здавалося, що вона проситься прийняти її до собачого стада. Здавалося, що тільки серед них, серед шолудивих звірів із виголоднілими гарячковими поглядами, з піною, що скрапувала з жовтих ікол, із сопухом їхніх пащ, вона може знайти бодай якусь відповідність із тією нестерпністю, яка її спорожнила.

Настоятелька махала в її бік костуром. На її підборідді їжачилась сива щетина. Очі пропікали наскрізь нездоровим сухим вогнем.

Врешті вона погодилась Уляну вислухати. Вони розмовляли в каплиці Блаженних. Уляна мурмотіла собі під ніс, опустивши голову і бігаючи очима по рожево-сірих ромбовидних плитах підлоги. Її голос розщеплювався на кілька різних голосів, відбиваючись від напівкруглого склепіння каплиці: деякі фрази повторювалися безліч разів, деякі — лунали фрагментами, то запізнюючись, то випереджаючи ще не промовлене дівчиною. Це лякало її. Заважало говорити, і вона замовкала, випадаючи в цілковиту прострацію, забуваючи на кілька митей, хто вона така і що тут робить. І навіть тоді чула власний голос, який сочився з високих вікон каплиці. Від сліз і вологи з носа одяг на її грудях неприємно холодив шкіру. Настоятелька торсала її за плече: кажи далі, грішнице, кажи далі. Як тебе тільки земля носить. Як ти не запалася на дно каньйону, бредучи до нас, як тебе не проковтнув Вільховець.

Так, — сказав професор, — материна розповідь переконала настоятельку. Духовно розвинені особи мають особливу слабкість перед тим, що вважають жахливими гріхами смертних. Що страшніші гріхи, то невідпорніша привабливість грішників.

Баба схопила дівчину за зап’ястя і потягнула до білосніжної мармурової фігурки Діви Марії Язловецької. Стара вдарила з усієї сили дівчину костуром по спині, від чого та впала перед статуєю на коліна. Чисте обличчя Марії було печально й смиренно опущене, очі заплющені. Вона тримала руки схрещеними на грудях, притримуючи долонями тканину, що була накинута на її тіло. — Проси, — засичала на вухо Уляні стара настоятелька. — Проси як слід!

Час від часу підводячи голову від кам’яного холоду підлоги, крізь пелену сліз мати бачила прекрасні мармурові пальчики ніг Божої Матері, що стриміли з-під накидки. Через утому дівчині здавалося, що пальці ворушаться, грайливо торкаються круглих плодів, розсипаних біля подолу Богоматері. З правого боку звивався тонкий хвіст плазуна, чиє тіло, вочевидь, було схованим позаду статуї. Чи здогадувалася сама Матір Божа про небезпеку, яка чатувала поруч? Чи вона добровільно пригріла біля себе змія? Чи відомо було бодай щось про це беззубій настоятельці? На ці запитання моя мати не знала відповіді навіть тоді, коли розповідала цю історію мені, своєму п’ятирічному синові, замість казки на добраніч, — посміхнувся Романі професор, перелякано дивлячись на неї.

Згодом настоятелька повела Уляну до замку, перетвореного на монастир сестер Непорочниць. Усі келії були вже зайняті. Настоятелька привела Уляну до одного з

1 ... 18 19 20 ... 260
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"