Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Чекаючи, поки рі-одо поїсть, я й сама не помітила, як придрімала.

І прокинулася від того, що господар раптово підвівся. Різко відсунувши стіл і відштовхнувши мене від себе. Не сильно. Може й ненавмисно. Але мені цього вистачило, щоб звалитися з отоманки, злякавшись спросоння.

− Що трапилося, Са-оір? − цідить роздратовано рі-одо.

А я розгублено кліпаю очима, намагаючись прийти до тями й заспокоїти серце, що досі шалено тріпоче. І вгамувати образу, викликану його несподіваною і недбалою грубістю.

Не можна, Ліно. Немає в тебе такого права ображатись на господаря. Зачухається права п'ята – приголубить. Зачухається ліва – відштовхне.

Тож... забий.

До кого він, до речі, звертався? Я більше нікого не бачу.

Рі-одо стоїть посеред кімнати. Один. Здається, нікого більше у приміщенні немає.

Намацавши за собою трикляту отоманку, заповзаю назад, рятуючись від холоду. Завертаюсь у свою ковдру. Морозно. І тривожно. Пробудження неприємним вийшло. Не варто було розслаблятися.

− Це я в тебе повинен спитати, А-атоне. Де тебе носить? До мене прийшов Менетнаш, намагаючись з'ясувати, чому ти покинув нашу галактику. Винюхував, де ти зараз перебуваєш, – чую я раптом ще один голос. Низький. Хриплий. Пробирає до дрожу сталлю, що дзвенить в ньому.

− Що ти сказав йому? – якось хижо підбирається мій господар. Переміщається трохи убік.

І мені нарешті вдається частково роздивитися його співрозмовника. Точніше… його проєкцію, мабуть. Судячи з прозорості та наявності тільки верхньої частини тіла, що зависла в повітрі перед рі-одо.

− А ти як гадаєш? Сказав, що то не його справа. І послав у богів питати, якщо не йметься, − вишкірюється моторошний велетень зі шкірою кольору сталі й з синювато-чорним волоссям. І з такими ж чорними очима, як у рі-одо. Моторошний. – Це ти у нас дипломат.

– Можу собі уявити, як верховного жерця перекосило, – цинічно посміхається рі-одо. – Гадаю, у нашому палаці різко скоротилася кількість шпигунів, які не виправдали довіру Просвітленого Менетнаша. І він спробує заслати нових. Ти маєш скористатися цим та прибрати всіх.

– Вже, – недбало повідомляє його співрозмовник. – Палац чистий. Щось мені підказує, що ти знайшов спосіб розв’язання нашої проблеми й саме тому різко зірвався в сусідню галактику. Скажеш мені?

− Ні, поки що. Дізнаєшся, коли повернуся, брате, – хмикає мій господар.

Брате? Це справді його брат, чи просто таке звернення?

Мабуть, все-таки брат. Мені звідси не дуже добре видно, але вони, здається, досить схожі. Якщо не звертати увагу на колір шкіри та волосся.

Цікаво, про яке розв’язання проблеми вони говорять?

Щось серце щемить від поганого передчуття. Чи не про мене часом йдеться?

Та ну! Ні! Не може бути! Щось занадто багато я на себе беру. Я для них лише рабиня. Іграшка. Та й чує моє серце, що краще бути нічого не значущою іграшкою, ніж способом розв’язання проблем цих моторошних братів. Безпечніше для мене вже точно.

− Отже, я правий, − задумливо мружиться чорнявий. − Гаразд. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, і ми зможемо нарешті послати Просвітлених у чорну безодню. Мені до кривавих зірок набридло прогинатися під цю чванливу сімейку.

− Якщо ти будеш тримати себе в руках, у нас є всі шанси, Са-оір, − твердо заявляє мій господар. – До мого повернення пропоную тобі зайнятися чищенням нашого оточення. Вигуляй внутрішнього звіра, брате, напої його кров'ю ворогів досхочу. Нам будуть потрібні твої розсудливість і самоконтроль.

− Самоконтроль, кажеш? – саркастично цікавиться той. − Ти надто високої думки про мене, брате.

− Бо я тебе знаю, − спокійно зауважує рі-одо.

− У цьому ти помиляєшся, А-атоне, − похмуро посміхається Са-оір. – Бережи спину, брате.

− Бережи спину, брате, − луною відгукується мій господар, а силует чорнявого розчиняється в повітрі.

Рі-одо пару хвилин стоїть, задумливо дивлячись в одну точку. А потім обертається і безпомилково знаходить очима мою фігуру, що зіщулилася під ковдрою.

Під цим пронизливим поглядом мене мороз пробирає. Чому він так дивиться? Наче препарує очима. Може, мені не можна було слухати? Але ж він не забороняв. І знав, що я тут. Чи це не відіграє ролі?

− Встань. Іди помийся і приготуйся до сну, – наказує рівним тоном. – Прийдеш до мене до спальні.

Цікаво, з мого боку дуже наївно сподіватися, що мені виділять якусь лежанку і дадуть спокій до ранку?

Зайшовши у ванну, яку знайти було зовсім нескладно, я навіть пошкодувала, що не брала участі в купанні рі-одо. Бо він навряд чи обмежився очисною кабінкою, що сиротливо притулилася в кутку.

Я б точно не стала нею користуватися, маючи можливість викупатися у ванні розміром зі справжнісінький басейн, або під душем. А саме душовою виглядає ще одна кабінка, прозорі стулки якої гостинно відкрилися переді мною, варто було лише підійти ближче.

Я навіть піддалася пориву та зайшла всередину. Озирнулась. Зробила висновок, що вода повинна литися із круглого диска під стелею. Помилувалась його незвичайною фігурною дірчастістю, радіючи, що не страждаю на трипофобію. Уважно обстежила гладкі стінки. Але так і не зрозуміла, як включається вода.

Зазнавши гіркого розчарування, зайнялася іншими потребами. І поплелася опромінюватися.

Просити господаря показати мені, що тут до чого, просто не ризикнула. Занадто він похмурий і дивний став після розмови з братом. Краще не лізти йому під гарячу руку.

Доведеться ще сьогодні потерпіти цю нестерпну сухість. Зате завтра я доберуся до води. І може, до ще якихось гігієнічних примочок. Якщо рі-одо сам не пояснить, як це здійснити, пояснить Чотжар. Точніше, покаже. Якщо вже йому це за обов'язок поставили.

Після очисної кабінки підходжу до дзеркальної стінки поряд із басейном. Застигаю, розглядаючи себе. Вперше з того часу, як була викрадена.

Що ж. Сумне видовище. Хоча… могло бути й гірше.