Читати книгу - "Магія призначення, Мiла Морес"

- Ти бачила, що в місті твориться? У тебе все гаразд?

- Так, все добре, багато роботи, - відповідаю на смс, помітно прибріхую.

- Я не зможу тебе сьогодні забрати, попроси когось із колег.

Ось так новина! І кого, на його думку, я можу попросити? Не розумію, чи він так ображається, чи що це? Які в нього можуть бути найважливіші справи?

Засумувала ще більше. Попрошу ввечері у Аліти допомоги, вона не відмовить, надто добра. А мені подітися нема куди. Може, й краще, що з Девором сьогодні не побачимося, відпочинемо один від одного.

Червоні вогні на поверсі згасли. Це означає, що з монстром покінчено. Починається збирання статистики. Я завжди любила ці результати. У них розкривається вся могутність магів, які взяли участь у битві. Багатьох після нагороджуватимуть за хоробрість, мудрість, силу та інше. Я була з тих, хто вибирав ці імена зі списку найкращих учасників. Звичайно, кожному по заслугах. Але це були для мене лише імена, нікого з магів з поля бою я раніше не бачила. Виявляється, Нотрили колись брали участь у такому. Навіть Аліта сказала мені, що хотіла б зараз бути там, де кипить війна з монстром. Не можу уявити її в бою. Вона така тендітна, ніжна, красива, у жіночній сукні. Куди їй битися?

Бродила коридорами до самого вечора. Не ризикнула йти до начальника із розпитуваннями про результати бійні. І так ясно, що монстра знищили. Проходячи повз кабінет головного, помітила відчинені двері, помічниці на місці не виявилося. У кабінеті теж пусто. Невже розійшлися раніше? День, звісно, був важким для всіх, але робочий час ще не минув. Та й дивно, що двері навстіж.

Зазирнула всередину сміливіше, переконалася, що там нікого. Це якраз для мене можливість ще раз заглянути в стіл, який належав батькові. Минулого разу мені дозволили забрати речі, але я не взяла ключа з нижньої шафки, подумавши, що вона від чогось у кабінеті. А вже вдома подумала і прийшла до висновку, що ключ теж варто було забрати. Жодного разу не бачила, щоб батько його використовував. Ось зараз і пошукаю. А якщо що, прикинуся дурненькою дитиною.

Прикрила за собою двері, підстрибом підійшла до столу, відчинила верхню шухляду з цікавості. Усередині якісь документи, нічого суттєвого чи важливого, а праворуч від них п'ять плиток шоколаду. Хм… Запасливий якийсь. Ласун, значить. А відвідувачів не частує, жадібний. Висунула другу шухляду, всередині папки різних кольорів, дрібні канцтовари, без цікавого. Одразу перейшла до нижньої, де вже одного разу бачила невідомий ключ. Тільки я взяла його в руку, як почула зловтішний голос.

- Щось втратили, міс Мондал?

Підняла голову з-під столу, шукаю виправдання. Адже я здогадувалася, що мене можуть застукати.

- Загубила сережку, коли вдень заходила. Вже йду, - просуваюся до виходу, обминаючи чоловічу фігуру, але він націлено заступає мені прохід.

- Що у вас у руці? - Тон серйозний, насторожений.

- Нічого, - поспішно відповідаю, ховаючи руку.

- Сережку, отже, не знайшли?

- Ні, може, в іншому місці загубилася. Якщо раптом знайдете - дайте знати, - знову тягнуся очима до виходу, але переді мною проходу немає. Обійти чоловіка, не торкнувшись, мені не вдасться.

- Зазіхнули на мій шоколад?

- Що? - Не зрозумію, він жартує чи говорить серйозно.

- Розіжміть руку, міс Мондал. Я бачу, це щось інше, - каже суворо, я заперечливо хитаю головою. - Розіжміть долоню, інакше я зроблю це за вас.

Стою в нерішучості, але послухатись наказу (а саме так звучить його голос) не поспішила. Калеан підійшов упритул, я відчула аромат чоловічого парфуму і затримала подих. Його рука лягла на моє зап'ястя.

- Розтисніть, - удвох уважно дивимось на мій кулак у його руці. - Найбільше, міс Мондал, я не люблю кілька речей. І серед них – зрада. Що зараз буде згадано до місця.

- Що ви маєте на увазі?

- Ви хочете мене вижити з цього поверху та вирішили підставити. І весь день пропонуєте допомогу, так наполегливо та доброзичливо, хоча я знаю, як у душі ви мене ненавидите.

- Я нічого такого…

- Краще б ви зайшли по шоколад. Я не проти поділитися, якщо ви любите такий самий.

Я розтиснула кулак із ключем. Тримаю його на тремтячій долоні. Калеан так само чіпко притримує моє зап'ястя. Удвох дивимось на ключ кілька секунд. На його обличчі грають жовна, видаючи роздратування і злість, по моїх щоках стікають сльози.

- Це належало моєму батькові, я прийшла забрати його, - кажу пошепки, ледь видавлюючи з себе слова.

- Від чого цей ключ? Я бачив його в нижньому ящику.

- Я не знаю, - від хвилювання збився подих, я почала схлипувати.

Калеан різко відсторонився, випустивши мою руку.

- Це не виправдовує вас за те, що ви увійшли до мого кабінету і нишпорите по ящиках. Я можу вас за це покарати.

- Звільните? – хмикнула. - Я і так безробітна! - Усередині почала закипати злість, я вирішила висловити все, що накопичилося: - Знаєте, чому в цьому кріслі зараз ви, а не я?!

Мій голос підвищився несвідомо, я почала перетворюватися на дику кішку, хоча сльози ще не висохли на щоках.