Читати книгу - "Шлюбний договір"

– Вчетверте дзвонять, – сказала вона. – Щось на роботі.

Я потягнувся за телефоном, подумки перебираючи імена пацієнтів і гадаючи, що ж могло трапитися.

– Джейк?

Дзвонила мама дівчинки з групи, яку я вів по вівторках, – там у мене були підлітки, чиї батьки недавно розлучилися або перебували в процесі розлучення. Жінка так торохтіла, що я спершу не розібрав імен. Вона сказала, що її дочка втекла з дому. Я спробував здогадатися, про кого йдеться. Минулого вівторка на занятті були присутні три дівчини і троє хлопців. Я відразу ж виключив зі списку шістнадцятирічну Емілі, яка проходила до мене цілий рік і перебувала на стадії завершення терапії, оскільки перестала переживати через розлучення батьків. Менді теж навряд чи стала би тікати з дому – вона із нетерпінням чекала на майбутню поїздку з батьком на гірськолижний курорт, де збиралася допомагати йому зі справами добродійного фонду. Залишалася Ізабель, чиї батьки розлучилися зовсім недавно, і ця подія її насправді вразила. Я з тривогою подумав, що наша тижнева відсутність могла її підкосити.

– Ви говорили з чоловіком? – запитав я.

– Так. Вона повинна була вчора поїхати до нього потягом, але так і не приїхала, – плутано пояснила жінка. – Ми тільки вранці виявили – чоловік думав, що Ізабель зі мною. Вона вам не дзвонила?

– На жаль, ні.

– Ми їй залишили вже сотню повідомлень.

– Ви хочете, аби я зателефонував?

– Будь ласка, спробуйте, прошу вас.

Вона повідомила мені номер мобільного Ізабель, адресу електронної пошти, ніки в месенджері й Твіттері. Я був вражений тим, як багато мати знає про присутність дочки в соцмережах. Зазвичай батьки не дуже добре в цьому обізнані, але ж саме в соцмережах підлітки переживають усі свої основні драми. Мати Ізабель сказала, що вони вже дзвонили в поліцію, але там відповіли, що не можуть почати розшуки, доки з моменту зникнення не мине двадцять чотири години. Еліс протягом усієї розмови простояла поруч зі мною. Коли я поклав слухавку, вона зажадала подробиць.

– Думаєш, з нею могло щось трапитися? – запитала вона, дістаючи із шафи свій синій костюм.

– У Ізабель є голова на плечах. Може, просто у подружки заночувала, злиться на батьків. Вона говорила мені, що їй треба побути якийсь час без них, а то вони поводяться як маленькі.

– Це вона так сказала? – перепитала Еліс, надягаючи спідницю.

Я кивнув.

– Це ж треба. А батькам ти говорив?

– Ні, конфіденційність як-не-як. Просив її ніяких дурниць не робити. Навіть якщо батьки поводяться по-дитячому, вони все одно її люблять і заслуговують на те, аби завжди бути в курсі того, де вона перебуває.

Еліс просунула голову у воріт блузи.

– Сумніваюся, що вона тобі довіряє.

– Ну дякую.

– Ні, правда, – сказала Еліс, натягуючи під спідницею темно-сині колготки. – Краще напиши їй повідомлення, не дзвони.

Я знайшов номер Ізабель у телефоні і набрав повідомлення:

Ізабель, це Джейк Кессіді. На розі 38-ї та Вальбоа, поруч з моїм офісом, є кав’ярня. «Зет-кафе». Можеш прийти туди сьогодні о дванадцятій? Пригощу гарячим шоколадом. Буду лише я, обіцяю. Люди хвилюються за тебе.

21

Близько дванадцятої я увійшов до «Зет-кафе» і сів за столик у кутку. У цьому закладі майже завжди було порожньо, бо ж і кава несмачна, і тістечка надто дорогі. Я поставив на стіл ноутбук, а поруч поклав газету. Якщо з’явиться Ізабель, то хай бачить, що я зайнятий своїми справами і зовсім не збираюся її вичитувати.

Коли консультуєш дорослих, деколи краще позначити проблему відразу і діяти з напором. А з підлітками доводиться йти обхідними шляхами. Вони часто сприймають усе в штики і відгороджуються від вас непроникною стіною.

Рівно о дванадцятій двері кав’ярні відчинилися. Я підняв голову, сподіваючись побачити Ізабель, але натомість побачив двійко якихось хіпстерів, з голови до ніг одягнених у простий на вигляд, але дуже дорогий одяг, який не приховував татуювань. В руках у обох було по надтонкому Макбуку Ейр.

О пів на першу я захвилювався. Може, Ізабель і справді вскочила в халепу? А раптом вона не відпочиває від батьків, які думають тільки про себе і поводяться як маленькі? Я вже збирався повернутися до офісу і зателефонувати її матері, коли на стілець навпроти мене ковзнула Ізабель. Каштанове волосся сплутане, джинси брудні, під очима залягли темні кола.

– Думали, я вже не прийду, еге ж?

Відповідь я підготував заздалегідь, принаймні частково.

– Так, була така думка. Ти не схожа на тих, хто змушує друзів чекати.

– Точняк, – погодилася Ізабель. – Ви куди? – запитала вона, коли я підвівся.

– Я ж тобі шоколад обіцяв. З вершками?

– Краще кави, напевно.

Стоячи біля прилавка в очікуванні замовлення, я написав повідомлення матері Ізабель: Все гаразд, вона зі мною в кафе.

Слава Богу,– відразу ж відповіла вона. – Де ви?

Поблизу моєї роботи. Дайте нам кілька хвилин. Не хочу злякати.

Я очікував на істеричне повідомлення з купою питань, але треба віддати належне матері Ізабель: вона зрозуміла, що діяти треба обережно, і написала тільки: Щиро дякую. Чекаю на сигнал.

Я повернувся за столик.

– Дякую. – Ізабель висипала цукор у каву.

Судячи з її вигляду, вона не спала всю ніч.

– Що, знову батьки? – сказав я, складаючи газету.

– Угу.

– Я написав твоїй мамі, нехай знає, що з тобою все добре і що ти тут, зі мною.

Ізабель почервоніла і відвела погляд. Схоже, в її душі боролися злість і полегшення.

– Гаразд, нехай.

– Поїсти хочеш? Тут поруч продають буріто. Я пригощаю.

– Не треба, дякую.

– Ні, правда. – Я закрив ноутбук і прибрав його в сумку. – Мені буде дуже неспокійно, якщо я тебе не нагодую.

Я встав і пішов до дверей.

Ізабель пішла за мною.

Я подумки похвалив себе за те, що виманив її з кафе. Зазвичай на ходу легше розговоритися, ніж сидячи в чотирьох стінах під поглядами сторонніх. Дорогою Ізабель трохи розслабилася. Їй шістнадцять, але в якихось питаннях вона поводиться як маленька. Її, на відміну від інших підлітків з групи, розлучення батьків захопило зненацька. Зазвичай діти передчувають таке за кілька місяців. Багато