Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Він чимало говорив, поки вона їла. Пояснював, що вона може гуляти по палаці усюди, де їй заманеться, однак попереджав, щоб не заходила до підземелля, бо там живуть слуги і своїм приходом вона може їх потривожити. Він розпитував у неї про її сім’ю, про те, де зараз живуть її брати та сестри і ким вони стали. Вона розповіла усе, що знала, намагаючись при цьому виглядати так, немов вона знає, як правильно користуватися усіма тими срібними столовими приборами та смакувати ту незвичну їжу.

Зараз вона йшла коридором до вхідної зали з колонами, бо хотіла ще раз подивитися на ті різьблення. Але сама думка про те, що потрібно буде спускатися сходами донизу, доводила її до розпачу. Тому дівчина змінила маршрут і замість зали з колонами вони з Роло пішли до її покоїв трохи відпочити.

Прокинулися вони, коли настав час вечеряти, й Еразмус прийшов, щоб супроводжувати їх до їдальні. Цього разу він повів їх іншою дорогою. Клубків ниток і шпиць у нішах тут було значно менше. А ще той шлях був далеко від вхідної зали, тому побачити колони із дивними написами було неможливо. Дівчина подумала, що, мабуть, її зацікавленість усім довкола діяла фавнові на нерви. Але чи розповів він про це ізбйорнові? Чи це його засмучувало?

Після ситного полуденку вона ще не відчувала голоду і тому, окинувши оком розкішний стіл, заставлений стравами, почала розпитувати ведмедя. Чи палац був його місцем народження? Чи знає він, що означають написи на колонах? Чому по коридорах валялося приладдя для рукоділля?

На цей шквал запитань ізбйорн відповів:

— Чи ти вже куштувала телятину? Пахне чудово! А може, морквочки? Чи полуничок? Б’юсь об заклад, що на вечерю ти вибереш полуничковий десерт.

— А ти хотів би його спробувати? — запитала дівчина, зрозумівши, що нічого від нього не дізнається. Вона здогадалася, що чари не дозволяють йому говорити.

— Так, можливо, я спробую шматочок, — відповів ведмідь і ні сіло ні впало почав говорити про катання на лижах. Те, що дівчина вміла на них кататися, він сприймав як належне, однак розпитував, чи вона вміє на них стрибати та робити якісь викрутаси.

Так, нещодавно брат Ейнар навчив її стрибати на лижах. Раніше, ще до того, як у неї з’явилося ім’я, вона боялась далеко відходити від дому.

Намагаючись відповісти якомога точніше на усі запитання ведмедя, вона з’їла більше, ніж їй би того хотілося. Тому, щоб трохи струсити сальце, попрямувала до вхідної зали, однак заблукала.

— А я тебе попереджав, щоб ти не нишпорила… — сказав Роло.

— Ага, — дівчина закотила очі. — Погоджуюся. То що, допоможеш мені відшукати дорогу назад? Ти ж можеш винюхати шлях до вхідної зали або до наших апартаментів, еге ж?

— Ні, — відповів Роло, похитав головою і чхнув. — Лід майже не пахне. А ще цей м’ясний запах дуже перебиває усі інші запахи.

— М’ясний запах? — дівчина не була певна, чи він має на увазі м’ясо, котре їв на вечерю, тому вирішила перепитати.

— Ну знаєш, цей запах! Адже тут усе пахне м’ясом.

— Не розумію, про що ти, — сказала вона, відкриваючи якісь двері, сподіваючись знайти за ними сходи, що ведуть до вхідної зали.

Але замість опинитися у вхідній залі, вона потрапила до довгої зали із високим склепінням. Зала була освітлена лише сяйвом місяця, що проникало крізь віконні шиби, та наповнена темними фігурами. Дівчина ввійшла досередини й через щось перечепилася. Її розбирала цікавість, однак вона більше не хотіла зашпортуватися, тому повернулася назад до коридору і взяла ліхтар. Лише тоді знову зайшла до тієї зали і підняла світильник над головою, дозволяючи золотому мерехтінню розлетітися довкола. Роло аж сів із несподіванки.

— Ткацькі верстати?

— Еге ж, ткацькі верстати, — погодилася дівчина.

Зала, в чотири рази більша, ніж хатина, у котрій мешкала сім’я дівчинки, була повністю заставлена ткацькими верстатами. Тут стояли верстати найрізноманітніших розмірів та форм, виготовлені з різних матеріалів. Розкішний верстат із китової кості, вкритий різьбленими орнаментами, стояв поруч із понищеним сосновим верстатиком, на котрому все ще висів шматок сірого незавершеного плетива. На іншому грубо-тесаному верстаті, котрий мав під ніжками кілька камінців для рівноваги, висів гобелен небаченої краси. Поруч із ним була тумба, вкрита чорним оксамитом, на якій красувалися кілька кишенькових верстатиків для ткання поясів.

— Як це все дивно, — сказала дівчина по хвилі мовчання.

— Саме так, — сказав він. — Ходімо звідси.

Дівчина глянула на Роло і зі здивуванням побачила, що його морда опущена донизу, зад піднятий догори і він усім тілом помалу задкує із зали у коридор.

— Що це з тобою? — запитала вона.

— Тут смердить смертю і ще дужчий м’ясний запах.

— Гаразд, ходімо, — сказала дівчина і принюхалася, однак не змогла відчути нічого іншого, окрім запаху старих меблів та вовни. Та вона добре розуміла, що нюх та інтуїція в Роло значно сильніші, ніж у неї, тому дозволила йому вивести себе з кімнати. Пройшовши коридором трохи далі, вони знайшли двері, що вели на сходи, котрі вони шукали, й врешті вийшли до вхідної зали.

— Чортівня! — сказала дівчина.

Вона все ще тримала в руці ліхтар, котрий прихопила в одному з коридорів, і тепер то було єдине джерело світла у цілій залі, позаяк факели на ніч гасили. Від ліхтаря було мало користі, бо він міг освітити лише маленький клаптик простору. Дівчина спробувала ще щось прочитати на колонах, однак, щоб побачити хоча б один напис, доводилося мало не тулитися до колони носом і підносити ліхтар над головою. Від цього швидко втомилися руки й розболілася голова, і вона дозволила Роло провести її до їхніх покоїв. Роло обережно схопив зубами поли її светра і потягнув дівчину за собою сходами догори.

Марнота взяла верх над простотою: дівчина витягла з шафи одну з розкішних шовкових сорочок й одягла її до сну. Вона була занадто довга і дещо спадала з її плечей, однак довкола не було жодної душі, тому дівчина вирішила на те не зважати.

Вона заснула, і їй наснився Ганс Пітер. Він сидів на купі зі шкур ізбйорнів і гірко плакав. Раптом її розбудив шум. То відчинилися двері її спальні.

— Еразмусе, це ти? — запитала вона.

Проте ніхто не