Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

одяг і занурилася у ванну, наповнену водою ідеальної теплоти. Вперше в житті вона була першою, хто приймав купіль. Дівчина так розімліла, що мало не задрімала. Проте Роло безупину шкрябав двері з іншої сторони, нагадуючи, що він увесь день нічого не їв і що сама ідея занурити все своє тіло у гарячу воду була для нього неприродною.

— Ех, — видихнула дівчина після кільканадцяти хвилин купелі і вилізла з ванни.

Вона витерла себе рушником й накинула довгий шовковий халат, оторочений хутром, котрий волочився по землі, коли вона йшла, і спадав їй з плечей, якщо вона занадто сильно розмахувала руками.

Вони з Роло вечеряли у вітальні. Еразмус подав на стіл.

— Я завиграшки могла б звикнути до життя у палаці, — мовила дівчина з усмішкою, роззирнувшись довкола. — Тим паче, що я переконана: дуже скоро моя сім’я розбагатіє.

Вона розклала сніжно-білу серветку на колінах і відламала шматок найбільшого хліба, який їй коли-небудь доводилося бачити.

Роло на мить відірвався від м’яса, котре наминав за обидві щоки, і подивився на неї.

— Ми зостанемося тут лише на один рік, — нагадав він їй. — І взагалі, тут щось не те, як не крути.

— Я знаю. Але дай мені потішитися усім цим хоча б одну ніч, — відповіла вона.

— Гаразд, але будь обережна, — по цих словах він знову почав жадібно наминати м’ясо.

— Лише одну ніч… — прошепотіла дівчина. — Після цього я сповна спізнаю зворотний бік цих чарів. Усіх цих чарів.

Розділ 10

Наступного ранку, одразу після сніданку, дівчина зійшла до зали із колонами, що вела до золотих вхідних дверей. Разом із Роло вона почала вивчати колони, починаючи з тієї, що була найближче до входу.

Людина. Олень. Корабель. Щось незрозуміле. Корабель. Щось незрозуміле. Людина.

— Це якась нісенітниця, — підсумував Роло. — На усіх цих колонах.

— Можливо, Роло, — мовила дівчинка і зітхнула, підперши стегна руками. — Але, розумієш, річ у тім, що Ганс Пітер ніколи не вирізьблював таких слів, як «бігти», чи «йти в море», чи «полювати». Єдині слова, які він різьбив, то були: «олень», «людина», «корабель». Тому я знаю, що на цих колонах йдеться про людину й оленя, у котрих є корабель. Але я не розумію, що вони роблять, — вона притулилася чолом до гладенького льоду. Минуло вже кілька годин, відколи вона взялася розшифровувати знаки на колонах. — Дурня, — мовила вона.

— Чи з вами все гаразд, моя панно?

Дівчина підскочила й озирнулася. Еразмус стояв позаду неї. У нього був дивний вираз обличчя.

— А, так, зі мною все гаразд. Я лише… — вона вказала на колону.

— Моя панно, ви лише?.. — він глянув на неї якось насторожено.

Вона раптом зрозуміла, що їй майже нічого не відомо про це дивне створіння. Минулої ночі, коли вони розмовляли, він розповідав їй про своє життя у палаці так сумно і жалісно. Однак він міг усе це вигадати. Чи могла вона йому довіряти? Вона також вирішила поводитися обережно:

— Я заблукала, — збрехала вона. — Я шукала… ізбйорна.

Еразмус закліпав очима так, немов не був певний, чи може їй довіряти. У відповідь дівчина усміхнулася безвинною усмішкою. Дивний вираз фавнових очей згас.

— Мій пан послав мене до вас, щоб супроводжувати до полудневої трапези, — мовив він.

Дівчина пішла слідом за ним. Покинувши залу із колонами, вони, попрямували до їдальні вздовж широкого коридору із нішами у стінах. В одній із ніш стояв кошик, сплетений із лози. В іншій ніші були шпиці для в’язання із недов’язаною рукавицею та клубком ниток.

— Еразмусе!

— Так, моя панно!

— Чому тут розкидані клубки ниток, недов’язані рукавиці та кошики?

В очах фавна знову з’явився той дивний вираз:

— Я не можу відповісти вам на це питання, моя панно!

Ізбйорн чекав на них у вузькій залі із довжелезним столом, розташованим посередині. Дівчина нарахувала дюжину стільців, однак на столі стояла лише одна золота тарілка та один срібний столовий набір. Ізбйорн стояв позаду одного зі стільців, чекаючи на неї.

Відчуваючи, як мороз йде по спині, дівчина сіла на місце, яке завчасу приготували для неї. Її трохи лякало те, що ведмідь сів поруч із нею. Хоча він і виглядав цілком спокійно, її не покидала думка, що цей ведмедисько — то дикий хижак, котрий, якби захотів, запросто міг би проковтнути і її, і Роло.

— Чи тобі добре спалося? — запитав ведмідь. У його голосі звучала щира цікавість.

— Е… так, дякую!

— Це добре.

— Так.

Еразмус взяв із таці кільканадцять тарілок, накритих високими покришками, і розставив їх півколом до золотої тарілки. Одну за одною він заходився знімати покришки із тарілок, і перед нею з’явилися: приправлена риба, печена курка, м’які білі булочки, цукати, мариновані овочі. Багато цих страв вона бачила вперше в житті. Навіть ті продукти, які вона могла впізнати (риба, курка, картопля), були зготовані в якийсь незвичайний спосіб. У неї з рота потекла слина, а живіт забурчав.

Сміючись, ведмідь запропонував їй починати їсти.

— Але ж я снідала лише кілька годин тому, — сказала вона. — І то був величезний сніданок… Фрукти, булочки, вівсянка… Ніколи в житті мені не доводилося стільки їсти!

Ведмідь закліпав:

— Але… Невже там так погано? Там, де ти виросла?

— Там, де я виросла, зима триває уже цілу вічність, — сказала дівчина. Їй не хотілося, щоб ведмідь подумав, що Ярл погано піклувався про свою сім’ю. — Там ні в кого немає достатку. Проте в моїй сім’ї не було голодних.

Ведмідь знову закліпав очима:

— Певна річ, не було.

— А ти не їстимеш? — запитала дівчина і поклала собі на тарілку шматок соковитої риби та велику порцію курки.

— Ні.

Щось у його голосі підказало їй, що не варто розпитувати про його харчовий раціон. Вона відділила рибу від кісток і хотіла було віддати хребет Роло, однак помітила, що Еразмус відклав на бік ще одну покришку, — перед ними з’явився шматок сирого м’яса. Фавн поставив цю тарілку перед каміном, поруч з вовком.

— Дякую, Еразмусе, — сказала дівчина.

Він вклонився і пішов.

Наївшись донесхочу, дівчина неспішно почовгала до своїх апартаментів. І лише на півдорозі туди збагнула, що забула запитати ізбйорна про оті дивні предмети в нішах. Однак