Читати книгу - "Новорічний поцілунок , Міра Лей"

У ночі уже по традиції, я не можу заснути й причина цьому, знову ж таки Соколовський. Слова Ані, таки змусили мене все обдумати. І десь в глибині душі починають шкребти кішки. Так, як виявилося у мене є совість, і тепер я картаю себе за те, що тоді в лікарні накричала на Влада.

Насправді важко повірити, що цей хлопець і справді хвилювався та так піклувався про мене. І найважливіше питання, чому? Думати про те, що він і справді відчуває щось до мене, я не хочу. Не хочу плекати марні надії, оскільки в будь-якому випадку я йому не пара.


Проте, попросити вибачення напевно таки прийдеться. Що правда не до кінця розумію, як це зроблю, та про це подумаю пізніше. Зараз набагато важливіше подбати про бабусю. На щастя, до кінця тижня зі занять я звільнена, саме тому завтра їду до бабусі, поселяти її в лікарню. Ще й досі не можу повірити у таке везіння. Якби не появився цей благодійник уявлення не маю, щоб робила!
Також, у мене ще була одна важлива справа - це розмова з тренером. Він декілька разів телефонував мені, а я все ніяк не наважувався йому передзвонити. Проте тягнути більше нема куди, і пояснень мені не уникнути. Я навіть придумала цілу історію виправдань, про те, на моє велике здивування вони мені не знадобилися.

Як виявляється Соколовський весь цей час тримав його в курсі, подій. Проте, про рану на нозі вчитель не в курсі. Мені б, не хотілося, щоб він дізнався про цю історію. Не знаю що Соколовський йому наплів, про те, чоловік доволі спокій зі мною спілкувався та побажавши швидкого одужання, відключився. Що правда, за те що погано харчувалася мені таки влетіло, та це вже не так страшно.

І знову Соколовський! Я звичайно дуже вдячна йому за допомогу, проте щось його забагато останнім часом у моєму житті. Спочатку у мене виникла ідея, зателефонувати та подякувати за все. Я навіть встигла уже набрати його номер, проте, передумала й швидко збила дзвінок. Подумала, що при зустрічі поговорити набагато краще. І так, я таки записала його номер після останніх смс, як "Незнайомець".

А дальше все закрутилося наче в круговороті. Я поїхала до бабусі, ми поселили її в лікарню, потім я повернулася додому і вирішила трохи прибратися в будинку, до цього все ніяк не доходили руки. Не забуваючи 2 рази в день обробляти свою рану. Хоча все заживало добре, після інтенсивної ходьби, нога давала про себе знати.

Звичайно, що кожного дня зідзвонювалась з друзями, як виявляється, всі вони дуже хвилюються за мене. А особливо Леся, яка ніяк не могла пережити той факт, що в такий важкий період знаходиться далеко від мене.

В четвер мені подзвонила Каріна адміністратор Едельвейсу і попросила вийти у п'ятницю на роботу. Сказала, що є серйозне замовлення, а обслуговуючого персоналу не хввтає. А ще згадала, що за цей вечір добряче заплатить. Не знаю чому, та саме цього разу, мені по особливому не хотілося виходити на зміну. До кінця тижня, я не планувала повертатися в місто, оскільки цієї неділі в бабусі день народження, і лікар пообіцяв на вихідні відпустити її додому. До її приходу я хотіла прибрати дім і спекти торт. Звичайно я на сто відсотків не впевнена що він вийде в мене смачним, про те, вибір не великий, зважаючи на те що бабуся принципово не їсть магазинних тортів.

Та, попри все моє небажання я таки пообіцяла вийти на роботу. Через травму я пропустила багато змін в кафе, а гроші мені зараз явно не завадять.

На роботу я потрапила близько двадцятої години, через снігопад який почався ввечері, на дорогах були великі затори. І я уже катастрофічно не встигала. Також, чимало часу я вовтузилась з робочою формою. Мені ніяк не вдавалося натягнути спідницю так, щоб вона хоча б трохи прикрила пов'язку від рани. Ну, а в такому вигляді мене звичайно ніхто б, не випустив до клієнтів. Саме тому, мені прийшлося на сьогоднішній вечір зняти бинт та прикріпити на рану невеликий пластир, тілесного кольору.

Сьогодні було зарезервовано три VIP-зали, у двох було святкування дня народження та дівич-вечір. Чесно кажучи, я дуже сподівалася, що мені випаде обслуговувати дівич-вечір, хоча дівчата не дають такі чаєві як чоловіки, та все ж, з ними набагато спокійніше…

Та на жаль, сьогодні фортуна була не на моєму боці, і мене призначили на обслуговування третьої VIP-зали, а саме святкування двадцятиріччя якоїсь багатої дівиці. Гостей було близько двадцяти, багато п'яних хлопців та дівчат які відривалися на повну. В принципі, все як завжди.

Ще одним важливим для мене моментом було те, щоб серед гостей не було знайомих мені людей. Ніби нічого особливого, але ці зверхні погляди й насмішки вибивали мене з колії. На щастя, сьогодні був не такий день. І хоча серед гостей я впізнала декількох студентів нашого університету, а саме хлопців з Прайду, та вони про моє існування навіть не здогадуються. Контингент звичайно був не один з найприємніших, проте й не найгірше що може бути.

Я старалась не дивитися на відпочиваючих, адже, моїм обов'язком було лише вчасно прибирати пусті пляшки та приносити нову випивку. А дальше все закрутилося по колу, і я не зчулася, як на годиннику була уже п'ята ранку. Ноги страшенно гуділи від каблуків і з не привички я уже ледь трималася на ногах. Радувало те, що до кінця зміни залишалося ще зовсім трохи.

Зайшовши з зал, з черговою порцією алкоголю, я відчула як у мене почало горіти обличчя, а руки тремтіти. Складалось враження наче хтось слідкував за мною. Дивно, та до цього часу у мене не виникало такого відчуття.

Я мимоволі підняла голову оглядаючи присутніх і зустрілася зі злим поглядом Соколовського. Хлопець сидів на одному з диванчиків і просто спопеляв мене поглядом. На декілька секунд, я навіть розгубилася, не розуміючи що тут робить цей хлопець? Я на сто відсотків впевнена, що раніше його тут не було, я б точно помітила!

Та все ж, взявши себе в руки, я швидко позбирала брудний посуд і що сили рвонула в коридор.

Чому я втікаю? Я і сама до кінця не знаю відповіді на це питання. Єдине, що з впевненістю можу сказати, що мені не подобається погляд яким на мене дивився Соколовський. Мало того, таким злим я його здається ще ніколи не бачила. Питання тільки в тому, чому він так розізлився?

За своїми роздумами я не помітила, як набігла на якогось чоловіка. На щастя таця з посудом, мені вдалося втримати в руках.

- Перепрошую! З вами все в порядку? - швидко запитую, оглядаючи чоловіка, ще мені скарг не вистачало під кінець зміни.

- Все добре! - заспокоїв чоловік, оглядаючи свій дорогучий костюм, а тоді перевівши погляд на мене додав - А після зустрічі з такою красунею, я б сказав, просто чудово! - задоволено прокурликав чоловік, оглядаючи мене з голови до ніг. На останньому його погляд затримався надто довго. Від чого мені стало явно ніяково.

Це був чоловік арабської зовнішності, з карими очима та невеликою борідкою, років тридцяти. Одягнутий в стильний класичний костюм. Можливо при інших обставинах я б назвала його доволі симпатичним. Та зараз, його п'яний та занадто прискіпливий погляд, лякає мене.

- Ще раз перепрошую! - вдаю вигляд наче не почула його останньої фрази, і стараюся обійти чоловіка, про те він не дозволяє мені цього зробити, затуляючи своїм тілом прохід.

- Які чарівні дівчата тут працюють. Можливо нам варто ближче познайомитися!? - мило посміхаючись пропонує чоловік, продовжуючи розглядати мене.

- Перепрошую, та мені потрібно йти працювати! - відповідаю спокійно, що сили стримуючи себе.

- Та годі тобі! Я знаю Вадима, думаю він буде не проти! - підморгуючи мені заявляє чоловік. Невже він і справді думає, що якщо він знайомий директора, то я тепер повинна перед ним калюжею розпливтися?

- Катя? - по заду чую знайомий голос, повертаюся і бачу Соколовського, який прямує в нашу сторону. Не думала що скажу це, та зараз я рада його бачити.

- Перепрошую! Та мені вже час! - швидко кидаю незнайомцю, та намагаюся його знову обійти, проте він несподівано хапає мене за руку і трохи нагнувшись прошепотів на вухо.

- Впевнений, що ми ще зустрінемось! - від цих слів, по тілу пробігли мурахи, та на щастя після цього чоловік відпускає мене і змірявши Соколовського поглядом заходить в одну з VIP - кімнат.

- Бачу, ти швидко йдеш на поправку! - заявляє Влад, вкладаючи руки в кишені штанів.

- Стараюся! - відповідаю, на що хлопець лише голосно хмикає.

- Що ти тут робиш? - запитує таким тоном, наче я в чомусь перед ним завинила.

- Як бачиш, працюю! - гордо відповідаю демонструючи свою тацю.

- Але ж, я думав... - хлопець чомусь не договорює до кінця, а лише важко видихає, та потирає рукою обличчя.

- Що ти думав? - серйозно запитую.

- Неважливо. Ми йдемо звідси! - якось несподівано заявляє Влад.

- Що?

- Кажу, клади свою тацю і ми їдемо звідси негайно! - майже кричить до мене Соколовський. Я ж, від шоку на декілька секунд втратила дар мови.

Я звичайно обіцяла собі при зустрічі попросити вибачення за свою поведінку, та те яким тоном він до мене зараз говорить, просто не дозволяє мені цього зробити.

- Тобто їдемо? Я на роботі! - здивовано запитую.

- Бачив я твою роботу! - хмикаючи каже хлопець, явно натякаючи на цього чоловіка в коридорі - Відсьогодні, ти тут не працюєш! - заявляє і намагається вхопити мене за руку, проте я не дозволяю це зробити.

- А ти не забагато на себе береш? - сичу в обличчя хлопця – З чого ти взяв, що маєш право вказувати, що мені робити? – після моїх слів запал у хлопця почав гаснути, напевно він згадав, що ми одне одному ніхто, і у нього немає жодного права командувати мною!! Він звичайно допоміг мені й не один раз, та це не дозволяє йому так зі мною поводитись.

Прикро усвідомлювати, що саме так відбулася наша зустріч, я собі уявляла це трохи по іншому. Та, така його поведінка вкотре нагадує, що ми з різних світів, і з мого боку наївно було сподіватися на те, що такі люди як Соколовський, можуть нормально відноситися до таких як я.. Більше не хочу знаходиться поруч з цим хлопцем, саме тому швидко повертаюся та якомога впевненіше іду геть, на щастя він мене не зупиняє.

Відношу тацю з посудом на кухню і мовчки йду в комірку де ми перевдягаємось, зараз мені просто необхідно побути на одинці. Робочий час підходить до кінця, начальства уже немає, а п’яним гостям до мене уже немає ніякого діла, думаю мою відсутність, ніхто не помітить. Заходжу в середину, сідаю на підлогу затуляючи обличчя руками, сльози неспинно починають котитися з моїх очей. В голові весь час крутяться слова Соколовського і його презирливий погляд. Невже він і справді думає, що мені може подобатися ця робота? Ці голодні погляди п’яних чоловіків, викликають в мене огиду, та наразі саме тут я можу заробити хороші гроші. Та я б, з великою радістю, зараз кинула все і пішла з ним геть з відси, та вчинивши так, мені не заплатять за сьогоднішній вечір жодної копійки.

Зараз так би хотілось опинитися у своєму ліжку і добряче виплакатися, не розумію чому так відреагувала на цю ситуацію, та образа просто душить мене зі середини. Можливо річ у тому, що я сподівалася спокійно поговорити з Соколовським, попросити вибачення і можливо у нас могли б, скластися нормальні, дружні відносини. Про те, після сьогоднішнього я взагалі не знаю як себе поводити з цим хлопцем. І взагалі, чого він так розізлився на мене? В будь-якому випадку зараз не час розкисати, до кінця зміни залишилось менш як годину, тому мені необхідно зібратися, перевірити чи всі гості покинули зал, прибрати та піти звідси геть.

На моє щастя, іменинниці та її гостей уже не було, тому я без проблем швидко прибрала брудний посуд і віднесла його на кухню, вся інша робота за прибиральницями які повинні прийти о шостій годині ранку.

Все оглянувши я закрила двері ключем і пішла за розрахунком до адміністратора, як виявляється інші дівчата уже отримали гроші та пішли додому. Сьогоднішня зміна далася мені важко, проте зарплата була хорошою, ще плюс чаєві вийшли непогані. На ці гроші в кафе мені прийшлось би працювати цілий тиждень.
Уже з кращим настроєм про те, все ще дуже замучена я відправилась перевдягатися, про те біля нашої комірки мене чекав сюрприз – цей самий дивний чоловік з яким я зустрілася в коридорі.

- А ось і ти! А я уже зачекався! – весело видає чоловік як тільки помічає мене. Сказати, що я була здивована, нічого не сказати. Тільки цього п'яниці мені зараз не вистачало!

- Перепрошую, та мій робочий день уже завершився! – відповідаю якомога впевненіше, про те від вигляду цього чоловіка по тілу пройшов мандраж..

- Це і добре, тепер нам ніхто не зможе помішати! – заявляє чоловік підходячи ближче до мене, я ж машинально сповільнюю хід, оглядаючись по сторонах.

- Не розумію, про що ви! Та в будь-якому випадку вам краще покинути заклад, ми уже зачинилися! – мій голос зрадницьки починає тремтіти, оскільки цей чоловік і справді мене лякає.

- Що тут не зрозуміло! – спокійно відповідає мій співрозмовник підходячи все ближче і ближче - Я хочу тебе! А я завжди отримую те що хочу! – запах алкоголю б'є просто в ніс, а від такої заяви тіло просто кам'яніє від страху, і якщо до цього часу я ще сподівалася, що цю ситуацію вдасться вирішити спокійно, то зараз розумію що я влипла, і це серйозно.

- Послухайте, я думаю ви мене з кимось сплутали я всього лише офіціантка… - несу перше що спадає на думку, про те, в голові повна каша і я від страху ледь тримаюся на ногах.

- Мені все одно, хто ти! – ще секунда і чоловік уже поруч зі мною - Я ТЕБЕ ХОЧУ!!!! – виділяючи кожне слово, промовляє мені просто в обличчя. Я роблю крок назад і впираюсь спиною в стіну, на що чоловік переможно посміхається.

- Тікати нікуди! – шепоче мені на вухо, притискаючи мене до стіни своїм тілом та обережно погладжуючи своєю рукою вигини мого бюста. В цей момент мене накриває паніка, серце шалено б’ється, а від близькості цього чоловіка все тіло стискається від страху.

- Відпустіть мене. Будь ласка! – ледь чутно промовила я, все ще сподіваючись на здоровий глузд цього чоловіка. По обличчю стекла сльоза, яку мені так і не вдалось втримати.

- Не можу! – співчутливо каже чоловік витираючи мою сльозу – Ти ж відчуваєш як сильно я збуджений! – сильніше притискаючись пахом до мене. Від цих дій мене з новою хвилею накрила паніка, мені хотілося відступитися від нього якомога далі, про те, чоловік не дозволив мене цього зробити, обхопивши мою шию своєю рукою.

- І зараз все залежить від тебе… - гидко торкаючись своїми губами моєї шиї – Або ми зробимо це з твоєю згодою ніжно і приємно, або без неї - грубо і жорстоко! - я переводжу погляд на двері з надією, що хтось зайде і врятує мене, проте чудово розумію, що порятунку чекати не варто. Усі дівчата вже пішли додому, а охорона на першому поверсі у своєму кабінеті святкує день народження одного з хлопців.

Відчай та розпач просто пожирав мене, та я чудово розуміла що крики та істерики мені не допоможуть. Після минулого випадку з домаганням, я прочитала багато статей та доповідей психологів, щодо поведінки жертви в таких випадках. І всі в один голос стверджували, що не варто злити та провокувати насильника. Мало того, краще удати наче ти на все згодна, тоді насильник розслабиться і втратить пильність, що дасть змогу хоча б спробувати покликати на допомогу.
- Не хвилюйся, я добре заплачу! - випалює мені в обличчя сумішшю м'яти, сигарет та алкоголю. І я розумію, що це мій шанс, нехай думає що я повелась на гроші й готова продати своє тіло, це дасть мені хоча б можливість спробувати врятувати себе.

- Я люблю ніжно! - стараюсь максимально розслабитися і натягнувши посмішку на обличчя. Не впевнена, що це прозвучало правдоподібно та все ж, я старалась.

- Я знав, що ти розумна дівчинка! - чоловік моментально розслабився, розпливаючись в задоволеній посмішці - Що ж, не будемо втрачати час! - він раптово хапає мене за талію та тягне в сторону нашої комірки..