Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Рівно через тридцять хвилин Її Високість у супроводі двох охоронців прямувала до малої їдальні, що знаходилася на третьому поверсі цієї ж вежі. Коридори здавалися як ніколи пустими – за п’ять хвилин ходи вона не зустріла жодного слуги, лише кількох вартових, озброєних дещо краще, ніж зазвичай.
Біля входу до їдальні теж стояла варта – вона ж чатувала на сходах і нижніх поверхах. Однак, крім королівських воїнів більше нікого не було, що трохи дивувало.

– Гість іще не прибув? – поцікавилася Еллі в чоловіка, що підвіз до неї кухонний візок із різною їжею й напоями.

– Він уже всередині. Краще покваптеся, не змушуйте короля зайвий раз лютувати, – рівним, злегка невдоволеним тоном відказав їй високий немолодий воїн зі скуйовдженим світлим волоссям і кількаденною щетиною на злегка зморщеному обличчі.

Перевівши подих, Корнелія поклала руки на прохолодну широку металеву ручку й, намагаючись не видати свого внутрішнього стану, неспішно попрямувала до високих позолочених двостулкових дверей, які відчинили перед нею двоє вартових.

Першим, що вона побачила по той бік, був стіл. Довгий дерев’яний, нічим не прикритий і зовсім пустий, лише сервірований. У невеличкій навіть трохи затишній кімнаті панувала дещо напружена атмосфера. З лівого кінця стола сидів розслаблено усміхнений король Артмен, вбраний у парадний, гарно вишитий червоно-золотими нитками чорний сюртук; з правого – високий, широкоплечий (мабуть, удвічі ширший за правителя Кастірману) кремезний незнайомець з довгим, до плечей, злегка хвилястим волоссям кольору спілої пшениці, вбраний у вузькі чорні штани, заправлені в високі шкіряні чоботи, й такого ж кольору безрукаву сорочку на запах, підперезану широким поясом із важкою великою круглою пряжкою, в центрі якої майстер закарбував руну, дуже схожу на блискавку.

Щойно Еллі розбавила своєю появою сувору чоловічу компанію, в її бік спрямувалися одразу два погляди: невдоволений – від, очевидно розгніваного її запізненням, нареченого і… Дівчина здригнулася, зазирнувши у два знайомих синіх провалля, й мимоволі згадала той момент, коли вперше їх побачила. Той незнайомець, що прибув тоді до вождя Озмана, був не посланцем Інґвара Хродґейра, а... ним самим! Через усвідомлення цього спиною побіг холод, і Корнелія щиро злякалася за долю племені Шайванів, адже по легкій усмішці гостя збагнула, що той її впізнав, отже, збагнув, що його новий союзник йому збрехав.

– Чого завмерла? – прикрикнув на неї король Артмен, змусивши злякано сіпнутися й відвести погляд.

– Прошу пробачення, Ваша Величносте, – хрипко й негучно відказала Еллі, присівши в короткому реверансі.

Гість зіщулився, та погляду від неї не відвів.

Принцеса тим часом наблизилася спершу до свого нареченого: тремтливими руками поставила перед ним запечену качку з овочевим гарніром в кисло-солодкому соусі й наповнила бокал червоним вином із приємним терпким ароматом. А тоді несміливо попрямувала до протилежного боку стола й, не зводячи очей на гостя, опустила перед ним велику миску з гарно висмаженою олениною, щедро приправленою запашними спеціями. Запах був настільки чудесним, що рот швидко наповнився слиною, а голодний шлунок невчасно нагадав про те, що й крихти в роті за день не тримав. Корнелія зніяковіло почервоніла, й на блідому обличчі раптовий рум’янець здався якимось неприродним.

– Даруйте! – прошепотіла вона, взявшись наповнювати вином іще один келих.

Серце у грудях билося, мов навіжене. Руки продовжували тремтіти чи то від слабкості, чи то від хвилювання. Тиша, що завмерла в повітрі розрядами току, сильно тиснула на скроні. Еллі здавалося, чужинець негайно скочить на ноги й покарає її за тодішню брехню або просто видасть правду королю, однак Інґвар чомусь мовчав. Дівчина відчувала на собі його пильний погляд, проте не могла нічого зробити, хоч тут і зараз ладна була провалитися під землю.

– Спершу поїмо – на ситий шлунок вести перемовини значно легше, як я гадаю, – Артмен намагався здатися люб’язним, показати себе в перспективі другом, а не ворогом, і Корнелію це відверто веселило.

Він відчував страх за своє життя й майбутнє королівства Кастірман, не знав, чого чекати від незнайомця з Близької Півночі, й усвідомлював свою слабкість, а тому здавався нікчемним. Особливо поруч із тим, хто одним своїм поглядом і виглядом буквально вселяв трепетний жах.

– Ми з ворогами трапез не ділимо, – приємним низьким грудним голосом озвався чужинець.

І наче й не сказав нічого дивного чи наддивовижного, одначе те, як прозвучали його слова, дало зрозуміти, хто тут насправді керує ситуацією й вирішує її результат.

– А хіба ми вороги? – намагаючись приховати раптове стурбування, обережно уточнив Артмен.

– Ще ні, але можемо стати, – всміхнувся одним кутиком уст поважний гість. – Все залежить тільки від вас.

Його спокій дуже здивував Еллі, що завмерла з опущеною головою біля стіни неподалік від столу. Наскільки ж треба бути впевненим у своїй силі, щоб так просто й легко погрожувати правителю цілого королівства! До слова, дуже самовпевненому й гордому правителю, який не любить почуватися слабшим за будь-кого. Дивно, що Артмен теж такий стриманий. «Якомусь дикуну» він би неодмінно вказав на його місце, вже точно не дозволивши таку сміливу поведінку. Але безсмертному чи ж навіть лорду…

– Я рішуче налаштований на дружні відносини, – квапливо запевнив свого гостя правитель Кастірману, – війна мені ні до чого. Але чого хочете ви?