Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

гадав, що вже зробив з нічого щось, він поспішає скликати сметанку своїх рабів. Він їм оповідає про свою окаянну працю; він перед ними оповідає про свої тиранічні та жорстокі витівки з варварською наївністю, з щирістю деспотизму, засліпленого своїм правом самодержавного володаря... Він хоче виправдати себе за рахунок своєї жертви та здушити подвійний крик свого сумління та своєї зіпсутої природи.

По цім довгім оскарженні тиран гадає, що син Невідклично засуджений. «Всі щойно чули, кричав він, довгий перелік нечуваних на світі злочинів, яких його син допустився супроти нього, свого батька та володаря! Відомо, що він сам має право його судити, проте він просить їхньої допомоги, бо він боїться вічної смерти тим більше, що він обіцяв простити свого сина, та поклявся в цьому іменем Бога... Отже, це їм припадає бути його суддями, не звертаючи уваги на його походження, не беручи огляду на його особу, щоб батьківщина на цьому зовсім не потерпіла».

Раби зрозуміли свого пана; вони побачили якої страшної допомоги він вимагає від них. Отож запитані попи відповіли наведенням з їх святих книг, вибираючи з числа тих, що засуджують, та тих, що прощають, не насмілившись кинути тягар на терези.

У той самий час вельможі держави, числом вісімдесят, були слухняні. Одноголосно не вагаючись, вони винесли смертний вирок; але їхній вирок засуджує їх в значно більшій мірі, як їхню жертву. У цьому видно огидні намагання цієї рабської юрби заслужити собі ласку свого пана, та, як їхня брехня, прилучаючись до його, вони лише вияскравлюють кривоприсягу свого пана,

Щодо нього, то він твердо викінчує діло, ніщо його не спиняє, ані час, що проминув від його гніву, ані викиди сумління, ані каяття нещасного, ані тремтяча, піддана, благаюча безборонність! Зрештою, все, що звичайно, навіть поміж чужинними ворогами, заспокоює та обеззброює, є без впливу на це батьківське серце супроти його сина.

Навіть ще більше, як він щойно був його оскаржував, так він тепер стане його катом. Отже 7 липня 1718, другого дня по засуді, він піде, в супроводі своїх вельмож, витиснути останні сльози свого сина, домішуючи до них свої і, коли, нарешті, йому здається, що син зворушений, він шле по отруту, яку він сам наказав приправити! Нетерплячий, він шле друтого гінця; він представляє отруту як спасенні ліки, та відходить, глибоко сумуючи, (оплакувати свою жертву це одна з рис московської вдачі, прим, подорожнього), отруївши сина, що все ще благав вибачення. Потім він смерть сина, що сконав по кількох годинах жахливих терпінь, скидає на страх від його вироку! Він покриває все це страхіття в очах своєї челяді лиш цим грубим обманом; він вважає, що це цілковито підходить до їхніх звичаїв, наказуючи їм мовчати. Його так добре послухалися, що без «Спогадів» одного чужинця (Брюса) свідка та навіть учасника цієї жахливої драми, історія ніколи не знала б цих лютих та останніх подробиць».

Далі Кюстін докладно розповідає про свої враження від московських церков та кремлівських клейнодів. Кінчаючи опис кремлівської збірки, він пише: «Кінчаючи перегляд гордовитих решток часів, я пригадав собі, неначе від натхнення, одне місце в Монтеня, яке я вам відписую, щоб доповнити цікавою протилежністю цей опис пишнот московського скарбу: «Князь Московії давніше мусив виявляти цю пошану татарам: коли вони надсилали до нього послів, то він виходив до них назустріч пішо та підносив їм посуд з кобилячим молоком, «кумисом» (це пиття є насолодою для татар), та якщо кілька крапель падало на спину їхніх коней, то він повинен був злизати їх своїм язиком». (Див. Хроніку Московії П. ГІетріуса, шведа, друковану німецькою мовою в Липську, 1630 р., т. IV, ст. 159. Цей рід неволі починається в середині XIII ст. та тривав коло 260 років).

Імператор всеросійський з усіма своїми тронами, всіма своїми гордощами, є в дійсноті лише наступником цих самих великих князів, що їх бачимо такими приниженими у XIV столітті. До того він перебрав спадщину по них лише сумнівним способом; бо не згадуючи вибору Трубецького, уневажненого через інтриги Романових та їхніх друзів, злочини багатьох поколінь володарів висунули на трон нащадків Катерину II. Отже, це не без причин історію Росії ховають від росіян та хочуть її сховати перед цілим світом. Напевно незмінність політичних засад володаря, осілого на таким робом заснованому троні, не є найменшою дивницею історії нашого часу.

Тоді, коли московські великі князі навколішках носили ганебне ярмо, накинене їм монголами, в Європі цвів лицарський дух, найбільше в Еспанії, де в честь та для незалежносте християнства потоками текла кров. Я не думаю, щоб, не зважаючи на середньовічне варварство, знайшовся в Європі хоч би один король, здатний збезчестити суверенність, згоджуючись володіти на умовах, накинених великим князям московським від XII-XV століть їхніми панами татарами. Скорше стратити корону, як принизити королівську величність; от як відповів би французький, еспанський чи кожний інший король старої Європи! Але в Росії слава, як і все інше, є свіжим набутком. Доба уярмлення поділила історію цієї країни на дві відмінні епохи: історію незалежних слов’ян та історію росіян, пристосованих до тиранії трьох століть рабства. І ці два народи не мають, правду кажучи, нічого спільного, крім назви, під якою давні племена були сполучені в націю варягами».

Далі сторінки своїх листів маркіз присвячує м. ін. розмовам про московську побожність з Чаадаєвим у англійському клубі та дальшим оглядинам Москви. По оглядинах шкіл, університету та середніх шкіл, включно з військовими, — Кюстін висловлює такі загальні думки: «У нас ми втомлені від сваволі та розбіжностей, тут все знеохочене одноманітністю, заморожене педантизмом, якого не в стані відокремити від ідеї порядку. Від цього походить ненависть до того, що належало б любити, Росія, ця нація-дитина, є ніщо інше, як велетенська школа; все відбувається тут, як у військовій школі, за винятком того, що школярі виходять з неї тільки на смерть.

Що є німецького в дусі російського уряду — це антипатичне для слов’ян; цей східний народ, занедбаний, примхливий, поетичний, коли б він міг висловити, що він думає, гірко поскаржився б на германську дисципліну, накинену йому від часів Алексея, Петра та Катерини II — расою чужеземних володарів. Царська фамілія може робити що хоче, але вона завжди залишиться занадто німецькою, щоб спокійно керувати росіянами та щоб почувати себе певно поміж ними (Романови були прусаками за походженням, вони найчастіше заключали шлюби з німкенями, всупереч звичаям давніх московитських суверенів); вона не панує над ними, вона їх уярмлює», (Лист 29-й). :

На цьому місці