Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

— А хто такі ваші Повелителі? — я пригадала, що їх уже згадувала бабуся, але вона пішла, а мені хотілося дізнатися про все зараз, хай і не дуже приємно було розмовляти з Феллінією. Надто довго мати налаштовувала мене проти неї і я звикла бачити у Феллінії зло, жінку, яка вкрала у мене батька, тоді як злодійкою виявилась моя мати.

— Повелителі — господарі цього місця, — пояснила Феллінія. — Вони створили Обитель неупокоєнних, щоб харчуватись силами тих, хто хоче ще трохи пожити. Сили все одно розчиняються після смерті людини і повертаються в першоджерело, тож людям все одно кому їх віддавати — Повелителям чи першоджерелу. Щоправда, зазвичай сили віддають, коли закінчують життя в Обителі, але ми мали особливу умову через доньку. Втім, тут і без магії непогано живеться.

— А що Повелителі роблять з усією цією силою?

— Підтримують життя Обителі. Потрібно багато магії, щоб вона могла існувати.

— А яка їм вигода в існуванні Обителі? — мені здавалося підозрілим, що якісь магічні сутності з доброти душевної створили вимір для небажаючих вмирати. Напевно, у них є приховані мотиви.

— Ось цього я не знаю, — Феллінія знизала плечима.

— У них має бути якийсь прихований мотив, — висловила я свої сумніви вголос. — Мені так здається…

— Може, він і є, — погодився батько. — Тільки ми ніколи про це не думали.

— А як зустрітися з ними?

— Якщо ти їх зацікавиш — самі знайдуть. Якщо ні — то я відведу.

— А ти так само, як і моя бабуся, відчув, що ми тут чи побачив у цих ваших порталах?

— Елів відчула. У неї тільки частину сил забрали Повелителі, у мене — всі. Без них неможливо відчути, що сюди прибув хтось із родичів. Ми потім вже подивилися в порталах, щоб переконатися і побачили вас, тоді Елів і зголосилася вас привести.

— А що собою являють ці портали? — продовжувала я сипати запитаннями. Якщо я тут застрягла, то треба знати, як влаштований тутешній світ.

— Вода із зачарованого озера показує світ живих, — пояснив батько. — Ми наливаємо її в чаші чи інші посудини та спостерігаємо за близькими.

— Жах! — думка про те, що за мною постійно стежили, лякала мене до чортиків. — А як же особисте життя?

— Не хвилюйся, вода не показує людину, якщо вона роздягнена, приймає ванну або робить ще щось непризначене для сторонніх очей.

Я видихнула з полегшенням. Ну, якщо так, тоді можна.

— А що зі снами? — мама приєдналася до нашої розмови. — Як поринути в сни живих людей?

— Потрібен чай і кристали, — відповіла Феллінія. — Я приготую до завтрашньої ночі.

— Добре, тоді ми підемо, — мама підвелася й потягла мене за руку. Мені теж довелося підвестися, хоч я й хотіла ще залишитися.

— Бабуся ще не прийшла, — я спробувала їй заперечити, але, схоже, мамі хотілося якнайшвидше звідси піти.

— Гадаю, я сама її знайду.

Мама кивнула батькові на прощання і потягла мене до виходу. Я тільки-но встигла махнути Елів, як уже опинилася надворі. Я висмикнула долоню з маминої руки і невдоволено поплелася позаду.

Ми зустріли бабусю на виході з ущелини. Вона відвела нас до дідуся та його двоюрідного брата — вони жили по сусідству. Їхні будинки теж виглядали цілком затишними, але оздоблені були у звичних для мене похмурих тонах — сіра цегла, темне дерево. Житла інших людей відрізнялися від наших — у когось яскравіша хата, у когось просто світліша. Кожен будував на свій смак. У поселенні, що розкинулося посеред долини, жили не просто різні люди — тут пліч-о-пліч жили темні та світлі маги.

Я була така рада знову побачити дідуся, обійняти його, поговорити. Тільки він сумував, що я прийшла до нього так рано. Нехай він і скучив за мною, але хотів би, щоб я прожила до старості, а не померла у розквіті літ.

Ми провели приємний вечір у родинному колі, тепліший, ніж у будинку батька, адже тут були ті, кого я добре знала. Хоч бабусю я і не знала за життя, але я любила її з розповідей дідуся. Він багато мені про неї розповідав.

У будинок батька ми повернулися лише наступного вечора. Я хотіла прийти раніше, але бабуся з дідусем мене не відпускали, показували своє поселення, розповідали про своє життя тут, та й мама не особливо рвалася до батька. Їй важко було бачити його в компанії іншої жінки, у неї все ще були почуття до нього, незважаючи на злість і образу. Мама страждала від того, що навіть смерть їх не розлучила, а навпаки — з'єднала та подарувала щастя, яке мій батько та його принцеса втратили через матір.

Я дивно почувалася поряд з батьком, втім, він теж. Я більше тяглася до Елів. Мені завжди хотілося мати сестру, але мама була однолюбкою і вступати в нові стосунки, заводити ще дітей вона категорично відмовлялася. Я так зраділа, коли дізналася про Ейтну, а зараз у мене аж дві молодші сестри! Жаль тільки Ейтна і Елів не можуть познайомитися. Хоча, якби Ейтна прийшла сюди… Але я не повинна її сюди кликати. Вона слабкий маг, тут більше користі буде від Феліції.

До нашого приходу Феллінія підготувала все необхідне для занурення у чужий сон. Вона вручила нам мішечок з трав'яною сумішшю і кілька прозорих, трохи блакитнуватих кристалів на мотузку.

— У мене буде одне прохання в обмін на допомогу, — Феллінія говорила тихо, ніби боялася, що її хтось почує. У її лабораторії ми були лише втрьох.

— Яке? — запитала мама.

— Вал, якщо знайдеш шлях назад, забери з собою мою доньку. Вона ж не мертва, — у зелених очах принцеси світилося таке благання, що на місці мами я відразу б погодилася. — Вона стане втіхою для моїх батьків та брата. Елів зробить так, що за тобою перестануть полювати. Вона всіх примирить.

— Ти хочеш примирення? — здивувалася мама.

— Я ж світла, — усміхнулася Феллінія, а в її очах заблищали сльози. — Я не хочу зла. Я давно тебе пробачила. Нехай світ стане кращим. Час закопати сокиру війни в землю. А я подбаю про твою дочку тут, якщо вона не зможе покинути Обитель. Згодна, Вал?