Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

— А що про це думає Еділан?

— Він не хоче відпускати Елів. Тому й говорю пошепки. Але сама Елів мріє побувати у справжньому світі. Нам слід давати нашим дітям жити тим життям, якого вони хочуть, а не тримати їх біля своєї спідниці до старості. Хіба ні?

— Ти маєш рацію, — несподівано для мене погодилася мама. — Я вже достатньо напартачила зі своєю донькою, щоб зрозуміти: я не просто погана людина, я — погана мати. Настав час все виправляти. Демони з тобою, Фелло, давай попрацюємо разом.

— Чудово, — Феллінія витерла сльози і її посмішка з сумної та втомленої перетворилася на радісну. — Кристал вішається на шию, — пояснила вона нам з мамою, — щоночі новий. Чай повинен настоятися протягом півгодини, а перед його прийомом потрібно лягти і подумати про людину, в сон якої хочеш проникнути. Ти відразу провалюєшся в сон, чай має сильний снодійний ефект до того ж.

— Зрозуміло, дякую, — кивнула мама і потягла мене до виходу. — Ходімо, доню.

— Ні, — заперечила я. — Я залишусь тут. Хочу, щоб мене проконтролювали. Можна ж мені залишитися на ніч?

Я впевнено дивилася в очі Феллінії, без благання, але і без зухвалості. Я хотіла узнати її краще, хотіла зрозуміти, чому батько вибрав її, а не матір. До того ж, якщо я залишуся тут, а мама піде, вона за мною буде приглядати. Вона пообіцяла моїй матері. Думаю, слово світлих має вагу, воно — не порожня обіцянка.

— Звісно, залишайся. Тільки в нас немає гостьових кімнат. Або диван у вітальні, або спи разом з Елів, у неї ліжко велике. Думаю, вона не буде проти.

Я бачила, що мама нахмурилася і дуже хоче сказати щось погане, але вона стрималася. Мовчки кивнула і пішла. Вона на мене образилася, так, але я мала право так вчинити і мені не було соромно.

Залишок вечора пройшов у ніякових розмовах і спробах краще дізнатися один про одного. Батько мене розпитував про моє дитинство, Елів ставила питання про життя в реальному світі, Феллінія в основному мовчала, але поводилася дружелюбно. Вона нагодувала нас смачною вечерею і напоїла чаєм із пирогом. Те відчуття порожнечі, відсутність втоми, бажань та природних потреб було перехідним етапом між життям та смертю. Тут люди так само харчувалися і спали, жили звичайним життям. Деякі могли обходитися і без їжі, тому що двічі померти не можеш, але люди звикали їсти за життя та відчували психологічний, а деякі навіть фізичний, дискомфорт без їжі та сну. Так мені пояснив батько. Єдине, чого не могли тут робити люди — розмножуватися. Елів стала винятком, тому що зачата була за життя і потрапила сюди ще живою. Батько з Феллінією вважали, що такі випадки могли бути і до них, але нічого про це не чули. Вони взагалі мало цікавилися тим, що відбувається в Обителі, просто доживали свій вік в тиші та спокої.

Пізно ввечері я влаштувалася зручніше в ліжку Елів, поряд зі своєю сестричкою, і випила приготовлений Феллінією чай. Не встигла я покласти голову на подушку, як поринула в сон. Я опинилася на галявині в Зачарованому лісі, а попереду мене збирала гриби Феліція, як у той раз, коли ми там зустрілися.

— Феліціє! — гукнула я.

Вона з подивом обернулася на мій поклик.

— Ірфло! Ти тут? — Феліція усміхалася, вона була рада нашій зустрічі.

— Так. Мій дух справді у твоєму сні. Ми з мамою в Обителі неупокоєнних. Я смертельно поранена, вона — ні. Знайди спосіб нам повернутися. Я розраховую на тебе.

— Ми з Фірніетом знали, що ти там, — закивала Феліція. — Ми вже шукаємо. Ми прийдемо до тебе, обіцяю.

— Я буду чекати.

Я розчинилася у звичному для мене фіолетовому диму і провалилася у звичайний сон. Я сказала достатньо. А щодо моїх родичів і Феллінії — нехай це стане для Феліції сюрпризом.