Читати книгу - "Смерть на Нілі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– …повернутися… неможливо… ми могли б… – а тоді чіткіший голос Саймона, з відчаєм, але рішучий: – Ми не можемо завжди втікати, Лін. Час усе вирішити…
Минуло кілька годин. Спадали сутінки. Пуаро стояв у заскленому салоні-вітальні й дивився просто перед собою. «Карнак» входив у вузьку ущелину. Скелі з непідробною жорстокістю спускалися в глибоку річку, що швидко ковзала між ними. Вони вже були в Нубії.
Пуаро почув звуки кроків. Поруч із ним стала Ліннет Дойл.
Вона нервово заламувала пальці. Детектив ще ніколи не бачив її такою. Дівчина нагадувала перелякану дитину.
– Мсьє Пуаро, я боюся… Я всього боюся. Раніше я ніколи такого не відчувала. Які спустошені та зловісні ці страшні скелі. Куди ми прямуємо? Що трапиться? Кажу вам, я боюся! Усі мене ненавидять. Я ніколи так не почувалася. Я завжди була добра до людей. Я робила щось для них. А вони мене ненавидять. Багато людей ненавидить мене. Окрім Саймона, я оточена ворогами… Страшно відчувати, що є люди, які ненавидять тебе…
– Та що з вами, мадам?
Вона похитала головою.
– Гадаю, нерви… Я відчуваю, що довкола мене небезпека.
Ліннет неспокійно оглянулася, а тоді різко промовила:
– Як все це закінчиться? Нас зловили. Ми в пастці! Виходу немає. Треба продовжувати. Я… я не знаю, де я.
Вона опустилася на сидіння. Пуаро дивився на неї серйозно, не без співчуття.
– Як вона дізналася, що ми подорожуватимемо пароплавом? Звідки вона могла знати?
– Вона не дурна, ви ж розумієте це.
– Схоже, мені ніколи не вдасться від неї втекти.
– Є один план, що допоміг би вам, – сказав Пуаро. – Дивно, як ви самі не здогадалися? Зрештою, для вас, мадам, гроші не проблема. Чому ви не орендували окремого катера?
Ліннет безпомічно похитала головою.
– Якби ми тоді це знали… Ми ж не розуміли… І були деякі труднощі… – раптом вона почервоніла з нетерпіння. – Ех, ви не розумієте й половини моїх проблем. Я мушу бути дуже обережна з Саймоном… Він страшенно чутливий щодо грошей. Щодо того, що в мене їх так багато! Саймон хотів, щоб я поїхала з ним у якусь спокійну місцину в Іспанії, хотів сам сплатити всі витрати за весільну подорож. Наче це має значення! Чоловіки дурні! Саймон мусить звикнути жити заможно. Сама ідея про окремий катер засмутила його. Непотрібні витрати… Мушу поступово його перевиховати.
Вона подивилася на Пуаро й невдоволено прикусила губу, наче відчувши, що говорити про свої труднощі було доволі необдуманим кроком.
Ліннет піднялася.
– Мушу переодягтися. Даруйте, мсьє Пуаро. Боюсь, я наговорила багато дурниць.
Розділ сьомий
Місіс Аллертон, спокійна й вишукана, у вечірній сукні з чорним мереживом, спустилася в їдальню на нижню палубу.
Син наздогнав її біля дверей.
– Пробач, дорога. Боявся, що не встигну.
– Цікаво, де нас посадять.
Салон був всіяний невеличкими столиками. Місіс Аллертон почекала, поки стюард, який саме розсаджував групу людей, зверне на них увагу.
– До речі, – додала вона. – Я запросила Еркюля Пуаро приєднатися до нашого столу.
– Мамо, навіщо? – Тім був спантеличений і сердитий.
Мати здивовано подивилася на нього. Як правило, Тім був дуже товариський.
– Любий, ти проти?
– Так, проти. Він же явний пройдисвіт!
– Ні, Тіме! Я не згодна.
– Що б там не було, навіщо зв’язуватися з чужою людиною? Обмежений простір, як-от на цьому невеличкому пароплаві, це й так завжди нудно. А він не відставатиме ні вдень, ні ввечері.
– Мені шкода, любий, – місіс Аллертон, здавалося, засмутилась. – Я думала, це трохи розважить тебе. Зрештою, у нього такий багатий досвід. А ти любиш детективні історії.
Тім гаркнув:
– Краще б у тебе не виникали такі блискучі ідеї, мамо. Тепер нічого не зміниш, так?
– Так, Тіме, уявлення не маю, як це змінити.
– Що ж, добре, доведеться змиритися.
У цю хвилину до них підійшов стюард і повів їх до столу. Місіс Аллертон рушила за ним, глибоко замислившись. Тім був, як правило, товариський і привітний. Така його гостра реакція зараз досить дивна. Він не поділяв типової британської неприязні та недовіри до іноземців. Він був справжній космополіт. «Що ж, – зітхнула вона. – Чоловіки такі незбагненні! Навіть найближчі й найдорожчі з них мають непередбачені реакції та почуття».
Коли вони сідали за столик, до їдальні швидко й тихо увійшов Еркюль Пуаро. Він зупинився, поклавши руку на спинку третього крісла.
– Чи можу я, мадам, скористатися вашим ласкавим запрошенням?
– Звичайно. Сідайте, мсьє Пуаро.
– Ви надзвичайно люб’язні.
Жінка почувалася незручно, помітивши, що, сідаючи, Пуаро швидко поглянув на Тіма, якому не зовсім вдалося приховати свій похмурий вираз обличчя.
Місіс Аллертон вирішила сама створити приємну атмосферу. З’ївши суп, вона витягла список пасажирів з-під своєї тарілки.
– Спробуємо визначити всіх присутніх, – бадьоро сказала жінка. – Для мене це завжди весела розвага.
Вона почала читати.
– Місіс Аллертон, містер Т. Аллертон. Це доволі легко! Міс де Бельфор. Бачу, її посадили за столик Оттерборнів. Цікаво, що вони з Розалі думають одна про одну? Хто наступний? Доктор Бесснер. Доктор Бесснер? Хто може визначити доктора Бесснера?
Вона поглянула на стіл, де сиділи четверо чоловіків.
– Гадаю, це той товстун з вусами й голеною головою. Можу припустити, що він – німець. Схоже, йому дуже подобається суп.
До них долинало смачне прицмокування.
Місіс Аллертон продовжувала:
– Міс Бауерз? Ми можемо здогадатися, хто тут міс Бауерз? Тут є три-чотири жінки. Ні, поки що відкладемо. Містер і місіс Дойли. Справжні зірки цієї подорожі. Вона дійсно дуже вродлива, а яка на ній вишукана сукня.
Тім розвернувся, щоб поглянути. Ліннет, її чоловік та Ендрю Пеннінґтон сиділи за столиком у кутку. На Ліннет була біла сукня й перлове намисто.
– Як на мене, занадто просто, – озвався Тім. – Клапоть тканини, підв’язаний якимось шнурком.
– Так, любий, – сказала його мати. – Чудовий чоловічий опис сукні за вісімдесят гіней.
– Ніяк не зрозумію, чому жінки стільки витрачають на одяг, – промовив Тім. – Як на мене, це безглуздя.
Місіс Аллертон продовжувала вивчати пасажирів.
– Містер Фанторп, мабуть, отой тихий юнак, який завжди мовчить і сидить за тим же столиком, що й німець. Має приємну зовнішність, обережний і розумний.
– Так, він розумний, – погодився Пуаро. – Він не говорить, але уважно слухає та спостерігає. І все бачить. Він не з тих, хто подорожуватиме в цій частині світу для власного задоволення. Цікаво, що він тут робить.
– Містер Ферґюсон, – прочитала місіс Аллертон. – Схоже, це наш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть на Нілі», після закриття браузера.