Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

З двох пунктів уміння, Сашка не стала справжнім кавалеристом, але на коня сіла цілком впевнено. А всі ці обіймашки, я думаю — не через страх упасти, а просто їй так подобалося. Та й нехай… Мені теж приємно. Якби вона ще тільки так у вухо не сопіла.

Все-таки задрімав…

Принаймні отямився від того, що кінь зупинився. Ліниво розплющив очі і побачив причину зупинки. Просто перед мордою коня стояв зарослий по самі брови незнайомий, звіруватий чоловік. Одягнений у щось абияк пошите зі звіриних шкур. Чоловік тримав коня під вуздечку і нахабно шкірився щербатим ротом.

«Щерба. Отаман лісових розбійників. Рівень 5. 200 ХП» — повідомила Система.

— Усе, приїхали… — промовив той шепеляво. — Злазь, вацьпане... Або плати за проїзд.

— І багато? — поцікавився я. Щоб мати уявлення про розмір мита за вільний проїзд. На всякий випадок. Може, іншого разу простіше буде заплатити. Якщо битися ліньки.

— А все що є… — реготав розбійник. — І дівку на додачу... Ти собі в місті іншу знайдеш. А нам у лісі знаєш як нудно ночами?

Найважливіше було «нам». Значить, не один він промишляти вийшов.

Я швидко озирнувся на всі боки, але нікого більше не помітив. Це питання треба було прояснити.

— Чи не занадто ти нахабний? — я зістрибнув на землю. — А то був випадок… Чоловік ведмедя упіймав… Та тільки той його з барлоги не випустив.

— Хоробрий, значить? — хитнув головою розбійник. — І дурний… Хто ж на велику дорогу сам-один ходить? — потім заклав пальці в рота і свиснув.

Затріщав хмиз, зашелестіли кущі, і на просіку вийшло ще двоє таких же, погойдуючи важкими палицями.

«Лісовий розбійник. Рівень 4. 160 ХП» — класифікувала їх Система.

— Упертий лицар попався, — ніби з жалем промовив Щерба. — Не хоче по-доброму.

— Не вперше… — сплюнув під ноги один із розбійників. — Дубиною по голові отримає, одразу зговірливішим стане.

— Може, домовимось? — ще нахабніше посміхнувся отаман. — Спекотно нині. Зовсім немає бажання битися.

— А доведеться, — зітхнув я, роблячи крок уперед і матеріалізуючи з інвентарю кинджали.

До такого фокусу Щерба не був готовий. Він чіпко тримав поглядом меч і, бачачи, що я до нього не торкаюся, атаки не чекав. За що й поплатився. З черговим кроком, я увігнав один кинджал йому в живіт, а коли він з подивом подивився на клинок, що стирчав з-під ребер, другим — з силою полоснув по горлу.

Отаман захрипів, позадкував... з останніх сил повернувся до товаришів, мовляв, як же це, хлопці? А потім упав навколішки і повалився ниць.

Обидва його подільники завмерли з відкритими ротами і тільки витріщалися на мене, як на флаєр інопланетян. А коли я ступив до них, цього разу вже оголивши меч, майже синхронно покидали дубці, розвернулися і стрімголов кинулися в ліс... Тільки тріск сухостою, що віддалявся, і незадоволене верещання потривожених птахів, підтверджували, що вони мені не привиділися.

— Теж мені, розбійники, — знизав я плечима. — Найгірший шкет із банди Цвяха і той був крутіший. А кинути товариша і втекти... Ти як? — обернувся до Сашки.

Дівчина, до речі, також час не втрачала, а тримала в руках лук.

— Нормально, — знизала плечима дівчина. - Знаєш, я навіть не злякалася. Вони наче не справжні. Злості в них не було.

— Ти теж помітила? От і я кажу... У нас, коли кого на гоп-стоп брали, то лютістю аж шкварчало. Жодний ніж не потрібен. Клієнт одразу розумів, що якщо хоче залишитись живим, треба вивертати кишені. Або битися на смерть. А ці... ніби жартома грабувати вийшли, а не справді. Дивно… А я не дуже люблю, коли чогось не розумію.

— Не ти один, — пролунав з-за спини впевнений голос.

Я швидко озирнувся, і побачив метрів за п'ять точну копію щойно вбитого отамана.

«Щерба. Отаман лісових розбійників. Рівень 5. 200 ХП» — підтвердила Система.

Не зрозумів? Роблю крок назад, щоб тримати у полі зору новий персонаж і подивитися на труп. Другий отаман нікуди не подівся, спокійно стояв на тому ж місці, а ось небіжчик повівся дещо несподівано. Спочатку зблід... разом з одягом. Потім став прозорий, затремтів і розтанув, як серпанок під подихом вітру.

— Магія… — вилаявся я.

— Саме так, — погодився справжній отаман. — Елементарне марево… Зате яке якісне. Корту в цьому немає рівних, — Щерба трохи скосив очі. Я простежив за ним поглядом і побачив у кущах повну протилежність здоровилі розбійнику. Невисокий, миршавий чоловік. Як то кажуть, метр із кепкою. І уваги не звернув би, якби не очі. Так на мене покійний Алтай дивився. Коли хотів місце вказати та змусити безкоштовно для банди Сидора щурів добувати. Дуже багато злості та впевненості у своїй силі.

Ну-ну ... Алтай теж помер, так і не зрозумівши, що на будь-яку косу може знайтися камінь.

— Завжди краще спершу перевірити, хто як поводитиметься. Тим паче, що багато хто і не думає чинити опір. Тепер я, наприклад, уже на фокус із кинджалом не куплюся. І що дівчисько не лялька для зігрівання ліжка, а лучниця знаю… Бачиш, як вдало. Лише невелика вистава, а всі твої секрети вже відомі.