Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Розлючена Дорсет підійшла прямо під грушу на вершині якої зачаїлася налякана Фелісія. У своєму гніві, жінка вдарила кулаком по дереву та почала скубти своє волосся на голові. Вона знову почала ридати, її плечі тремтіли. Але жінка продовжувала гарячково нишпорити по своєму саду у пошуках Люцифера, Карен чи Фелісії, бо дівчинка вже не усвідомлювала кого насправді бачить на її місці ця жінка. Якби вона її не била нещодавно, то пані Дорсет було, навіть, і шкода. Щось цю жінку повністю зламало, розбило її свідомість на тисячу хаотичних уламків і тепер ніщо не було здатне об'єднати їх до купи. Якісь таємничі події довели Дорсет до останньої стадії божевілля. Але як вона, будучи божевільною, так вміло вдавала перед людьми нещасну жінку? Можливо, що все це було якоюсь небезпечною грою?

Фелісії довелося почекати довгий час до того моменту, аж поки жінка не переконалася в тому, що її нічна гостя зникла безслідно. Бурмочучи про ілюзії та обмани Люцифера, Дорсет повернулася до будинку. Через декілька хвилин Фелісія спустилася на землю. Біль новою хвилею прокотився по її тілу, адже Дорсет встигла вдарити її по спині та боку, поки вона лежала на траві. Зціпивши зуби та тримаючись за побиту сторону, Фелісія обережно почала обходити дім з іншого боку, стараючись ступати тихо та не привертаючи нової уваги з боку божевільної. В очі дівчинці кинулося одразу декілька деталей. Вона побачила драбину, яка вела до даху будинка, але вхід на горище був закритий на якийсь дивний гвинт, що проходив через всю скобу. Фелісія розуміла, що їй потрібно потрапити на це горище, бо лише через нього вона могла спробувати віднайти спосіб потрапити до тих дверей, за якими знаходилася синя шафа із червоним ключем. Це був єдиний варіант, який заключався в тому, що горище пронизувало собою цілий будинок і могло мати сполучення з різноманітними кімнатами другого поверху. І однією з таких кімнат якраз і могла бути та сама із ключем. А іншою примітною деталю було маленьке віконечко, фіранка якого обірвалася і висіла на одній петельці.

Підійшовши ближче, Фелісія підтягнулася та зазирнула туди. І вся неймовірно зраділа від побаченого. Посвітивши в те приміщення ліхтариком, вона побачила, що це майстерня та гараж в одному місці. На протилежному кінці розташовувався стіл із різноманітними інструментами. Але найголовнішим був великий гайковий ключ, що лежав у спеціальній сіренькій валізці, з якими зазвичай ходили міські сантехніки на виклики. Дівчинка зрозуміла, що їй потрібен цей ключ. Але як його дістати? Двері гаражу точно були зачинені надійно, а якщо їх спробувати відчинити, то це може наробити галасу та привернути увагу пані Дорсет, від якої навряд чи вдасться втекти другий раз так легко. Що ж робити?

Фелісія почала хаотично рухати мізками і, раптом, відчула у своїй кишені щось тверде. Витягнувши цей предмет, вона побачила на своїй долоні вже відомий магніт із багажнику.

-Ну яка ж я дурепа.... -пошепки вилаялася дівчинка та плеснула себе по лобі рукою, відчувши при цьому нову хвилю болю- Знайшла магніт та забула зовсім про нього. Адже ж він здатен притягувати залізні речі. А гайковий ключ якраз залізний. Щоправда, а як мені його дістати з такої відстані, от у чому питання?

Фелісія відійшла трохи подалі від будинку, заховалася надійно в кущах якоїсь рослини і замислилася над своєю проблемою. Магніт то є, ось він в її руках, але що далі? Він не магічний і не здатен однією силою думки притягнути з протилежного кінця цілий гайковий ключ. Так що ж робити Фелісії? Як отримати потрібне знаряддя і без зайвих рухів? Тяжко зітхнувши, дівчинка закинула голову до темного неба, освітленого тьмяними промінцями срібного місяця. На нього час від часу набігали темні димчасті хмарки і від цього чорні тіні глибоко залягали по всьому саду пані Дорсет, створюючи загадкову атмосферу довкола самотньої розгубленої дівчинки, яка й сама не розуміла навіщо вона вирішила геройствувати самотужки. Примостивши біля себе зручно ліхтарик, щоб не було так страшно, Фелісія роздивлялася віти старої груші, що нависали над її головою. Під поривами легкого вітерця ці гілки тихо шелестіли і здавалися пазуристими долонями якоїсь старої злостивої відьми. Зачекайте, гілки? Невже гілки? І тут Фелісія ледве не кинулася у танець від радощів, що вона придумала нарешті яким чином їй дістати потрібний гайковий ключ з віконечка майстерні. Від цього дійства її утримали необхідність дотримуватися тиші, а ще й біль у боку та обличчі, від яких дівчинці не хотілося робити зайвих рухів.

Як вона могла раніше не здогадатися про це? Зірвавши з груші гілку потрібної довжини, Фелісія нахилилася та відв'язала від одного із своїх старих кедів шнурок. З його допомогою вона ретельно прив'язала до кінчика гілки магніт та пальцями переконалася, що він надійно закріплений до гілки і не впаде через необережний рух у зону недосяжності. Своєрідний інструмент для ловлі гайкового ключа був готовий і тепер чекав на своє використання у практичних умовах. Фелісія поклала ліхтарик у кущах таким чином, щоб він їй освітлював шлях до малесенького віконечка гаражу і, в той же самий час, щоб його не було видно через вікна будинку. Підкравшись до віконечка, дівчинка обережно схопилася вільною рукою за його раму та підтягнулася вище. По тілу прокотилася хвиля болю, здавалося, що кістки ребер зараз луснуть від неприємних відчутів. Наслідки побиття ще відбивалися на загальному стані Фелісії. Вона ледве не відчепила пальці руки і не впала знову на траву. Перед її очима заплигали різнокольорові плями. Фелісія змусила себе пригадати налякані очі зниклого хлопчика і це дало їй можливість зібратися та побороти біль в своєму тілі. Дівчинка втрималася та змогла знову зазирнути детальніше до цього маленького віконечка. На жаль, світло далекого ліхтарика не діставало до майстерні і тому Фелісія лише по пам'яті могла пригадати, що десь навпроти лежить скринька із потрібним їй інструментом. Від того, що всередині було дуже темно, Фелісії знову почало здаватися, що по підлозі гаражу повзають якісь істоти. Вона бачила, що це діти, які зникли. Але вони не виглядали як звичайні діти. Ці істоти мали лисі черепи, частина якмх була вкрита гнилою плоттю, їхні тіла виявилися жахливо скаліченими та вкритими язвами та червами, що копошилися всередині живих трупів. Дряпаючи кігтями рук підлогу, мерці дерлися нагору до вікна, а їхні щелепи клацали від голоду, поки гнилі губи шепотіли однаковим моторошним хриплим голосом: