Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

124

– Даню, не хвилюйся завчасно, – Даша бігла за ним униз сходами, ледве встигаючи. – Може, вона в подруги залишилася!

Данило різко зупинився.

– У подруги вона була кілька днів тому, але не вчора. Виходить, вона в них.

Останнім часом Поліна часто зникала, але поверталася. Зараз її відсутність затягнулася, і найжахливіше, що в цьому був винен саме Данило. Вчора Поліна навіть додому не повернулася, чого він не помітив. Був упевнений, що за нею догляне батько, тому пішов на всю ніч по своїм справам. А вранці з'ясовується, що батько залишився на роботі в нічну зміну і про зникнення доньки не в курсі. Данило не поспішав ставити його до відома, сподіваючись розібратися самому.

Вони стояли на другому поверсі біля кабінету директора. Данило відчував, як хвиля люті накочувалася на нього, погрожуючи вийти назовні. У голові промайнула думка, що якщо щось піде не так, він просто вб'є цю людину. Але поруч була Даша – її присутність часто стримувала від необдуманих вчинків.

Данило уже потягнувся пальцями до дверної ручки, як повз пробігла Поліна. У розкішній блакитній сукні, з двома ідеально заплетеними колосками. Так акуратно не виходило навіть у Данила з його досвідом "перукаря".

– Якого... – він смикнув рукою.

Коли Поліна, тікаючи від однокласника, знову з'явилася в коридорі, Данило спіймав її та повів до вікна, де на них чекала Даша.

– Ягідко, ти де була? – він присів перед сестрою. – Чому вдома не ночувала?

– Я була в Олесі, – відповіла вона. – Мене тато до неї відвів.

– Поліно, не дури. Олеся, у якої ти ночувала, – Данило показав пальцями лапки, – сказала, що це було два дні тому, і востаннє ви бачилися вчора в школі. Тебе не було на першому уроці, і ніхто з однокласників не знав, де ти, – вдумавшись у власні слова, він випадково втупився в одну точку. Цією точкою виявився Менгеле, що вийшов із кабінету, розмовляючи з завучем. – Так, стій, – раптом усвідомив він. – Тато вчора був у нічну зміну, він ніяк не міг знати про твої плани, й тим паче провести тебе до Олесі.

– Міг, – надулася Поліна. – Він учора був удома і вчив мене готувати піцу.

– Ягідко моє, це було позавчора, – Данило намагався вловити її погляд, але вона вперто відводила очі. Хоча так упевнено доводила свою правоту, що брат їй майже повірив. Враховуючи постійні провали в пам'яті, це не в неї могли бути проблеми, а в нього. Лякало, що така доросла людина, як він, уже не справлялася з обов'язком оберігати сестру. Чи все-таки справа не в ньому? – Який сьогодні день тижня?

– Четвер.

– Це який п'ятниця? – поправив він. – То ти дійсно не пам'ятаєш, що вчора було?

Знову перевів погляд із сестри на директора і здригнувся від одного вигляду цієї людини.

– Не знаю, – Поліна знизала плечима. – Можна я піду?

Не дочекавшись відповіді, вона втекла коридором, а Данило присів на підвіконня і нервово потер обличчя.

– І до неї мерзоти добралися.

Даша посунулася ближче і поклала голову йому на плече.

– Головне, що з нею все добре.

– Що у твоєму розумінні "добре"? – різко повернувшись, він випадково стукнувся губами об її лоб.

Вона не звернула на це уваги й поспішила з новою здогадкою.

– Раптом Поліна дізналася щось зайве, і їй стерли пам'ять?

Данило незгідно стиснув губи.

– Я тут днями інфу цікаву знайшов, не знаю, що тепер робити. Пам'ятаєш, я хотів зробити ДНК тест? – відчув її слабкий кивок. – І я його зробив. Виходить, Поліна мені не сестра, батько їй абсолютно чужа людина, так само як і я. Виникає запитання: якого біса? Нас народжувала одна й та сама жінка, тоді чому експертиза не показала хоч найменший відсоток спорідненості? Але це ще не все. Я попросив Лізу допомогти. Тоді я молився всім богам, щоб Женя не був моїм родичем. Коротше, Олег теж не її батько. Не знаю, добре це чи погано, але я зі спокійною душею видихнув.

Він так заглибився у свою розповідь, що не помітив, як Даша зістрибнула з підвіконня і зупинилася навпроти. Її погляд був проникливим і сповненим розуміння. Все, що він не зміг сказати, вона бачила по очах.

– Може, когось із вас підмінили? – запропонувала вона, сподіваючись, що помиляється.

– Я б теж так подумав, але ти подивися на батька, потім на мене і Поліну. Ми надто схожі, я б цей варіант одразу викреслив, – подумавши ще раз, він зміг тверезо оцінити ситуацію. – Хоча, може, я просто не хочу в це вірити й заперечую очевидне.

– Може у Соні запитаємо? Вона має щось знати.

– Із задоволенням, – Данило рішуче зістрибнув із підвіконня і застиг. – А хто така Соня?

Даша насупила брови.

– Шкільний психолог. Ще вона лаборантка Менгеле.

– Я багато чого пропустив. Особливо момент, коли в нас з'явився психолог.

Спустившись на перший поверх, вони постукали в кабінет і зайшли. Побачили молоду дівчину в білому халаті, що сиділа зі стопкою документів, втомлено тримаючись за голову. На столі мікроскоп і кілька штативів із пробірками, де, ймовірно, була кров. З іншого боку шафа, забита паперами, що не мали стосунку до психології. Соня сіпнулася, побачивши учнів; повинна ховати все, що не пов'язано з діяльністю вчителя, але при них не стала морочитися.