Читати книгу - "Джозеф Антон"

миритися. Та все ж таки він залишався рішуче налаштованим. Він мусить забрати своє життя назад у свої руки. Не може він чекати, допоки «фактор недосконалости» знизиться до прийнятного рівня. Та як тільки він заводив з Елізабет мову про Америку, вона не хотіла про це слухати. Вона слухала Ізабель Фонсеку, яка казала: «Америка — це небезпечна країна, там усі мають вогнепальну зброю». Несприйняття його мрії про Нью-Йорк наростало. Деколи йому здавалося, що він буквально бачить, як позублена лінія розриву між ними стає ширшою, так ніби світ — це аркуш паперу, а вони стоять на різних його половинках і відокремлюються одне від одного, тож, рано чи пізно, їхні історії писатимуться на окремих сторінках, незважаючи на роки кохання, бо коли життя починає говорити імперативами, то в людей нема іншого вибору, як підкоритися їм. Для нього найбільшим імперативом була свобода, а для неї — материнство, і, поза сумнівом, почасти вона як мама вважала, що життя в Америці без поліцейського захисту небезпечне і ненадійне, а почасти як англійка також не хотіла, щоб її син виростав американцем, до того ж вона майже не знала Америки, бо її Америка — завбільшки з Бриджгемтон, і вона боялася, що в Нью-Йорку вона буде ізольованою і самотньою. Він розумів усі її побоювання і сумніви, проте його потреби були своєрідними командами, тому знав, що зробить саме те, що має зробити.

Іноді самого кохання замало.

Був вісімдесят другий день народження його матері. Коли він сказав їй телефоном, що в нього у 1999 році має вийти нова книжка, вона на те відповіла мовою урду: «Іс дафа кой аччгі сі кітаб лікгна». «Цього разу напиши гарну книжку».

ІХ. Його міленіумна ілюзія

Іноді самого кохання замало. В рік смерти свого чоловіка Неґін Рушді дізналася, що її перший чоловік, красивий юнак, який закохався у неї, коли вона була вродливою молодою Зогрою Батт, усе ще живий. Вони кохали одне одного й одружувалися не тому, що так хотіли їхні батьки, а розійшлися не тому, що розлюбили одне одного, а тому, що він не міг зачати дітей, а материнство було її імперативом. Смуток від того, що любов до чоловіка проміняла на любов до своїх ненароджених дітей, виявився настільки глибоким, що впродовж багатьох років вона навіть не вимовляла його імени, а своїм дітям, після того як вони народжувалися й виростали, ніколи про нього не розповідала, аж поки одного разу не проговорилася Самін, своїй найстаршій доньці. «Його звали Шаґгіл», — сказала вона, зашарівшись, і заплакала, ніби зізналася у подружній зраді. Вона ніколи не згадувала про нього в присутності свого сина, ніколи не казала, з чого він жив і в якому місті осів. Він став її привидом, фантомом утраченого кохання, і з вірности до свого другого чоловіка, батька її дітей, вона страждала від цього переслідування мовчки.

Після смерти Аніса Рушді її брат Магмуд якось сказав, що Шаґгіл живий, так і не одружувався, ще й досі кохає її і хоче побачитися з нею. Діти тільки заохочували маму до зустрічі. Тепер ніщо не стояло на перешкоді літнім закоханим. Імператив материнства уже не був завадою. Нерозумно, щоб алогічні міркуванням про зраду мертвому Анісові взяти гору й не дозволити їй цього зробити. Від неї ніхто не вимагав жити самотою до кінця свого віку (після Анісової смерти вона прожила ще шістнадцять років), коли з’явилася можливість відродити давнє кохання й освітити ним решту своїх днів. Але щойно вони починали говорити про Шаґгіла, вона, ніби мала дівчинка, злегка всміхалася бунтарською усмішкою й хитала головою. В роки фетви вона кілька разів приїжджала до Лондона, жила в будинку Самін, і він, коли випадала нагода, навідував її. Шаґгіл залишався для нього тільки іменем. Вона й далі відмовлялася говорити про нього, відмовлялася розповісти, якою він був людиною: веселий чи серйозний, що любив їсти, чи вмів співати, був високий і худий, як її брат Магмуд, а чи низький, як Аніс. В «Опівнічних дітях» її син описав жінку з чоловіком, який не міг мати дітей, однак той зажурений поет-політик Надір Хан — це витвір уяви автора. Жодної схожости з Шаґгілом у ньому не знайти, за винятком біологічної вади. Але тепер справжній чоловік писав їй листи, і вона, коли не всміхалася як дурне дівча, міцно стискала губи й різко хитала головою, відмовляючись говорити про нього.

У великому романі Ґабріеля Ґарсіа Маркеса «Кохання під час чуми» двоє закоханих Ферміна Даса і Флорентіно Аріса розлучаються ще юними, проте сходяться на схилі віку. Доля пропонувала Неґін Рушді саме таку любов на схилі віку, проте з невідомих причин вона відмовилася її прийняти. Схожу відмову описано в романі Едіт Вортон «Вік невинности»: уже літній Ньюланд Арчер у супроводі свого дорослого сина нерухомо сидить на лавці перед балконом своєї давньої коханої — графині Оленської — і ніяк не наважиться після стількох утрачених років піднятися по сходах і побачитися з нею. Можливо, він не хоче, щоб вона його побачила настільки старим. Можливо, він не хоче її побачити старою жінкою. Можливо, має надто болючі спогади про те, чого він так і не відважився взяти. Можливо, він заховав свої спогади надто глибоко і не в змозі їх звідти видобути, а жах перед тим, що він перебуватиме поряд з графинею Оленською і не відчуватиме до неї нічого того, що відчував колись, не дає йому зрушити з місця.

«Для мене це навіть реальніше, ніж те, коли б я підійнявся нагору», — раптом почув він свій голос; страх перед раптовим зникненням останньої тіні реальности прикував його до місця; хвилини спливали одна за одною.

Неґін Рушді не читала ні першої, ні другої книжки, проте навіть якби вона їх і прочитала, то не повірила б у возз’єднання Ферміни й Флорентіно, або ж, точніше, всередині у неї було щось таке, що не дозволяло їй вірити у щасливий кінець. Вона застигла так само, як застиг Ньюланд Арчер, бо роки, що минули, загнали її у глухий кут, і навіть тоді, коли її обличчя світилося коханням, а це ставалося щоразу, коли вона чула його ім’я, то не могла вчинити так, як їй підказувало почуття. Для неї стало реальнішим жити без нього, ніж коли б він повернувся до неї. Тому вона не відповідала на його листи, не телефонувала йому і ніколи не бачилася з ним упродовж шістнадцяти прожитих ще