Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

їй наперед подобався цей сюжет, вона вже прикидала, яку сукню мамі порадити: попри повноту, що так вульгарно деформувала її колись струнку фігурку, мама ще може виглядати доволі пристойно, якщо її належно впакувати. Те, що Ольга Федорівна запротестувала зразу ж, тільки-но зачула ім'я Бухалова, — не піду, не хочу, і все, — відмовилась зніматися в цьому фільмі, з гіркотою самоіронії думає Дарина, — в якийсь спосіб більше об'єднало її, в очах дочки, з Бухаловим, аніж якби ці двоє стояли зараз рядком у фойє, мило перемовляючись. По суті, вони обоє дали їй відкоша. Обоє відмовились на її вимогу озиратися на минуле.

— А той хлопець, що Ліста грав, мені сподобався, — завважує Адріян, коли вони, знайшовши місце під колоною, забираються до працьовитого випускання диму.

— Ліста? А, той…

— Видно було, що він од того кайфує, — пояснює Адріян. — А то вони всі такі штивні, як на військовому параді, ці дітваки. А цей ні, цей із живчиком… Паа… ба-ба-бам… Паа… ба-ба-бам, — гугняво-жалібно заводить він на мотив із «Років блукань», закотивши очі, й Дарина мимоволі чмихає, з ніжністю дивлячись на нього. І зараз за тим їй приходить нова думка:

— Пам'ятаєш, я тобі розказувала, як їздила на Житомирщину? До того чоловіка, що Амброзій Іванович нам адресу дав?

— Це той дід, що брав участь у Кенґірському повстанні?

— Еге, той, тільки я не про це… Ледве розшукали ми тоді той двір, він десь на відрубі, за селом, — їдемо, коло кожного стовпа гальмуємо, хрін його зна, на який путівець звертати, і спитати ж ні в кого, — а тут через поле чеше бабця в куфайці, бадьоренько так… Питаємо її, де тут живе такий-то? Бабця, підозріливо: а чого вам од нього треба? Та от, кажемо, про Кенґірське повстання хочемо його розпитать… І вона так, знаєш, із серцем, як дверима грюкаючи нам перед носом: та коли то було!.. І по-очухрала далі, вже не озираючись. А потім виявилося, що то його жінка, та сама, що теж у Кенґірі була, і вони там і познайомились, записочки з чоловічої на жіночу зону одне одному перекидали, ну, ти пам'ятаєш, ти ж бачив той запис…

Адріян курить і дивиться на вогні Майдану, — так, ніби саме звідти, крізь вуличний шум, долітає до нього саундтреком загублений лістівський мотив. Роки блукань, самий початок.

— «Та коли то було!» — повторює Дарина з бабціною інтонацією.

— Угу, — киває Адріян, і що він має на думці — незрозуміло.

— Мама мені так само заперечила: не піду. Аж ніби сердито. Питаю: але чому, мам? Не хочу — от і всі пояснення.

— Приємно тільки на місця перемог повертатися. А на місця поразок — кому ж хочеться, Лялюсь… І свідків своїх поразок зустрічати — теж невелика радість.

— Я ж не думала, що Бухалов для неї — свідок поразки. Думала, якраз навпаки.

— Навпаки було б, якби твій тато був живий.

— Отож-бо. А я, бач, думала, що я в цій мізансцені зможу його заступити. Що я для мами — все-таки життєвий здобуток, яким можна похвалитися перед ким завгодно. Самовпевнено з мого боку, так?

— Є троха, — вимовляє Адріян зумисно по-галицькому, як завжди, коли хоче злагіднити вагу своїх слів. І усміхається. Їхні погляди зливаються докупи, і на якусь частку секунди все довкола тьмяніє, вимикається, — все, крім пульсуючого крізь простір невидимого кола струму, яким двоє злютовуються водно, до одночасного обриву двох сердець у грудях, із однаково вистуканим тремом того самого подивування, як при пробудженні: яке ж це чудо, що у мене є ти, і чим я тільки це заслужив/заслужила? — і, позаяк такі самоутворені (й самозамкнені) кола ніколи не лишаються непоміченими довкіллям, бо випромінюють у простір акурат той надлишок тепла, який робить життя стерпним, то до облюбованої Дариною й Адріяном колони тут-таки, як зграйка комарів, спрямовуються сторонні погляди, двоє робляться видимими, як у прицільно наведеному світлі, коло сусідньої колони, де біліє сивими верхів'ями цілий краж якихось музичних аксакалів («Я в мистецтві з п'ятдесят шостого року…» — долинула фраза), нашорошується зацікавлена тиша, — і вже поспішає до Дарини з Адріяном через увесь ґанок на коротких ніжках той, кого Дарина цілий час виглядала серед публіки — і в залі, поверх голів партеру, і в антракті, поміж ринулого в двері натовпу з його хаотичним рухом:

— Добрий вечір, молоді люди!..

— Павло Іванович!.. Вітаємо!

Вони вже не дивуються, що він перший їх запримітив: хто на що вчився! — але от сьогоднішній вигляд Павла Івановича не може не заскочити кожного, хто звик бачити його в ситуаціях, що називається, штатних: таких — щасливо схарапуджених і мовби п'яних власною важливістю чоловіків Адріян досі бачив хіба серед своїх друзів — новоспечених тат, коли ті гордо несли дружинам у пологовий соки й пюре в баночках: Павло Іванович сяє буквально, не тільки внутрішньо, — в своєму ошатному, темному з памороззю, костюмі від Вороніна він навіть спітнів, хоч вечір зовсім не настільки теплий, — спітнів і грізно блищить, як полив'яний, від чого його прекрасна голова (в світлі ліхтаря шкіра набула виразно оливкового відтінку) дивним чином іще погарнішала, набула довершености, як у полакованого ідола в здибленій сторч, Мойсеевими рогами, кучмі, — і очі палахтять натхненням біблійних пророків: видно, що в Павла Івановича свято. Дарина губиться, остаточно відчувши себе на чужім бенкеті: всякі слова за таких обставин будуть невідповідні, але Павло Іванович вочевидь і не потребує жодних слів, — для нього досить самої їхньої тут присутности, щоб автоматично включити їх до кола «своїх людей», яким нічого не треба казати, бо й так зрозуміло, що всі переживають те саме: родичі в почекальні «швидкої», де за стіною потерпілу готують до операції. Саме з такою міцною, щирою мускулярною вдячністю Павло Іванович тисне руку Адріянові, мужчина — мужчині:

— Дякую… Дякую, що прийшли…

Він справді зворушений. Добре, мелькає Дарині, що не прийшла мама: він її, либонь, і не помітив би, просто б — не вмістив… Адріян першим знаходить потрібний тон — діловий і вирозумілий водночас:

— Сильний курс! — поважно, мов ті аксакали з-під сусідньої колони, киває він Павлу Івановичу. Як про футбольну команду, мало не чмихає Дарина. Але, на диво, слова виявляються точними, саме тими, які схвильований тато зараз здатен почути: тут і оцінка прослуханого першого відділення, і тривога вболівальника: як то наша попишеться на тлі таких сильних колег, чи не загубиться, бува? — і наперед видана Ніці фора на випадок невдачі: адже поступитися «сильним», то все одно почесніше, ніж переграти слабаків, — і, головне,