Читати книгу - "Жінка в пісках"

на високому табуреті сиділа жінка з тонкою, мов у дівчини, шиєю. І в ту ж мить — наче ввімкнули радіо — я почув гамір, а крізь сітчасту чорну завісу побачив на вулиці людський натовп і безперервний потік автомашин. На мить спокій, що повернувся до мене, примушує забути про втрачену вулицю на узвішші. Але тільки на мить. Тим часом надворі почало сутеніти. Небо ще світліло над гребенями будівель, та автомашини вже увімкнули фари. Я ніяк не можу збагнути, яким чином минає час. Якщо згадати, як я поспішав, то дивно, що майже не заспався.

Я вибираю собі місце за найдальшим столиком, біля вікна. Затиснувши двома пальцями правої руки гаманця, що лежить у спідній кишені піджака, не спускаю очей із жінки, яка сидить, заклавши ногу на ногу, на високому табуреті, поблизу дверей.

Мабуть, не треба було уточнювати, що я сів за найдальшим столиком, біля вікна, бо кав’ярня зовсім мала: столики на чотири особи стоять в один ряд, а від дверей мене відділяє їх п’ять. Жінка на табуреті водночас і офіціантка, і касирка. В стіні за стойкою, як у голубнику, невеличке віконце — з нього подають замовлене питво чи страви. Стіна, в якій віконце, не такого кольору, як інші. Було видно, як звідти висувається рука, але обличчя я ще ні разу не бачив. Рука бліда, квола, але визначити стать і вік людини, якій вона належить, не можна. Якщо це чоловік, то він, напевне, схожий на жінку, а якщо жінка, то схожа на чоловіка. Мені все ж здається, що це чоловіча рука і найвірогідніше — її власного чоловіка. Мабуть, з ревнощів заховався за стіною. Напевне, корчиться в муках, уявляючи собі, як відвідувачі пасуть очима дружину. А може, де-небудь у стіні є дірка, і він нишком стежить за їхньою поведінкою. Інакше навіщо було жінці сидіти поряд зі стойкою на високому табуреті, наче птаху на сідалі, високо заклавши ногу на ногу? Жінка спроквола виконує замовлення відвідувача і, струснувши довгим, до плечей, волоссям, знову сідає на табурет. Спадаючи навскоси, чубчик спереду трохи закриває чоло. Веснянки під очима добре пасують до її засмученого виразу обличчя. Вона сидить нерухомо в навдивовижу незручній і напруженій позі, заклавши ногу на ногу, ніби рекламує панчохи. І тоді її тендітне, як у дівчини, тіло раптом стає по-жіночому привабливим і в той же час страшенно беззахисним. Вона справді заслуговує того, щоб її ревнували. Навіть я, зовсім чужа людина, мимоволі піддаюся ревнощам.

Ясна річ, якби вдалося розвалити стіну, то вмить стало б зрозумілим, чи я маю рацію. Від когось я чув, що відвідувачам кав’ярні подобається спостерігати, як їм готують їжу. Та якби не було стіни, то хіба жінчина гра на табуреті не втратила б своєї природності, а чоловікова поведінка не здалася б смішною? Однак не треба забувати про винагороду. Жінчина вартість упала б щонайменше наполовину. Якщо вважати, що ревнощі чогось варті, то втрата була б відчутною. Хоч би хто був режисером цієї вистави, чоловік не відмовиться від своєї ролі. Бо, заховавши свої гірки ревнощі за стіну, він, напевне, одержує чималу винагороду. Тому я став учащати до цієї кав’ярні. Звичайно, я нітрохи не сумніваюсь, що я її завсідник...

З-за столика коло дверей підвелося двоє, що, помагаючи собі жестами рук, начебто вели ділову розмову. Вслід за ними, обсмикуючи спідничку, злізла з табурета й жінка. Обриси її литок злегка виблискують. Здається, що то пушок на них світиться, та навряд чи її ноги голі. Та все ж з такою короткою спідничкою її довге волосся зовсім не гармонує. Залишившись єдиним відвідувачем, я витягаю зі спідньої кишені піджака квадратний гаманець з чорної коров’ячої шкіри, досить потертий на ріжках. Вирішив переглянути все, що в мене лишилося, тим паче що на цьому яскраво-рожевому столі добре видно. Почну по черзі з того, що лежить у гаманці. Майже беззвучно розстібаю блискавку. Верхнє відділення для ключів, у ньому два ключі — маленький і великий. Один від автоматичного замка, другий звичайний, простої форми. На кожному вибито лише номер, більше ніяких прикмет не видно. На жаль, не пригадую, від чого вони.

Середнє відділення, вкрите з обох боків прозорою пластмасовою плівкою,— для сезонного проїзного квитка. Ще коли я відкривав верхнє відділення, помітив, що середнє — порожнє, та це в моїй звичці — тримати проїзний квиток і гроші окремо. Ну що ж, підемо далі. Відстібнувши кнопку, рахую: три новенькі банкноти по десять тисяч ієн, дві по тисячі ієн і дрібними грішми шістсот сорок ієн. Всього тридцять дві тисячі шістсот сорок ієн... Якщо я навіть не відразу знайду свій будинок, то ними обійдусь. Але ж має бути причина, чому при мені стільки грошей. Як на службовця, то такої суми забагато для одноденних витрат. Щоправда, могла бути якась особлива потреба. Та все одно покупка за тридцять тисяч готівкою — це щось нечуване. Пояснити забудькуватістю — означає вийти за всякі межі. Але ж гроші можна використати не лише для купівлі товарів. Скажімо, мені доручили передати зібрані у фірмі гроші сім’ї померлого товариша по роботі. Однак і цей варіант нічим не кращий за випадок із забудькуватістю. Не треба доходити до безглуздя. Якщо я звичайний службовець, то не маю підстав носити при собі стільки грошей. Такий викривлений автопортрет нікуди не годиться. Обдурити себе — це ще не означає підмінити самі факти... Справді, ти ще не можеш схопитися навіть за найголовніше — за твоє власне ім’я.

Зненацька від потилиці до чола насувається тупий біль. Знову піднімається нудота, про яку я почав уже забувати. Виходить, що я таки не пам’ятаю свого імені. Залишилась тільки свідомість того, що я — це я.

Несподівано, задеренчавши об тарілку, підстрибнула на столі склянка. На щастя, вона була порожня і не розбилась. Мабуть, це я підбив стіл коліном, отже, я тремчу. Ставлю лікті на стіл — він знову тремтить, і я відхиляюся назад. Квапливо обмацую всі кишені. Хоч би знайти сезонний квиток! Тоді б я мав точку опори. Раніше мені не дуже хотілося знати ім’я та адресу, а тепер цього