Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

"правильним", чи то ми беремо слово в сильному сенсі значення, коли кожна окрема деталь цілком точна, чи в слабшому сенсі, коли всі експерти роблять однакові оцінки. В результаті немає сенсу питати, чи мої обчислення рахунків суспільного розвитку неправильні. Правильне запитання таке: якою мірою вони неправильні? Чи вони неправильні аж так, що базові обриси історії суспільного розвитку на графіках у розділах 4-6 вводять нас в оману, тобто вся ця книжка фатально хибна? Чи насправді ці похибки відносно тривіяльні?

На ці запитання, в принципі, досить легко відповісти. Треба просто запитати, (1) як набагато треба змінити рахунки, щоб минуле видавалося таким відмінним, що наведені в цій книжці міркування перестали б витримувати критику, і (2) чи такі зміни правдоподібні.

Зрештою, єдиний спосіб це зробити — перевірити свідчення, наведені на вебсайті (www.ianmorris.org), для кожного окремого обчислення. Тут я лише хочу коротко заторкнути можливість того, що систематичні похибки можуть звести нанівець мої висновки щодо загального обрису історії. Згідно з моїм індексом (його показано в напівлогаритмічному масштабі на рисунку 3,7), Захід став лідерувати після 14 000 років до н. е. Схід повільно наздоганяв, і впродовж майже всього першого тисячоліття до нової ери перевага Заходу була невеликою. Близько 100 року до н. е. Захід збільшив розрив, але 541 року н. е. Схід вирвався вперед. Схід залишався попереду до 1773 року, потім Захід відновив своє лідерування і, якщо тенденція двадцятого сторіччя триватиме, буде утримувати) його до 2103 року. Від кінця льодовикового періоду західний розвиток перевищував східний протягом 92,5 відсотка часу.

У третьому розділі я припустив, що, якщо загалом мої рахунки мають десятивідсоткову похибку, зміни картини будуть несуттєві. Рисунок Д.2а показує, який вигляд мали б розглядувані тенденції, якби я послідовно недооцінював рахунки західного розвитку на 10 відсотків та на ті самі 10 відсотків переоцінював рахунки східного розвитку. Рисунок Д.2б показує результат у разі, якби я недооцінював рахунки східного розвитку на 10 відсотків та переоцінював рахунки західного розвитку на 10 відсотків.

Насамперед треба зазначити, що такі рахунки сильно хибують щодо правдоподібности висновків. Рис. Д.2а, що на 10 відсотків збільшує західний рахунок і зменшує східний, вимагає, аби ми визнали, що Захід був розвиненіший, ніж Схід, 1400 року, напередодні того, як Чжен Хе поплив до Індійського океану; із нього також випливає, що, коли Ганібал 218 року до н. е. повів слонів атакувати Рим, західний розвиток вже був вищим, ніж східний стане аж у часи Чжена. І наче цього мало, графік додатково нас повідомляє, що Захід 44 року до н. е., коли було вбито Юлія Цезаря, був розвиненіший, ніж Схід 1793 року, коли китайський імператор Хунлі відхилив торгівельну місію лорда Макартні.

Рисунок Д.2б, мабуть, ще цікавіший. Рахунок розвитку, що він дає Заходові, наприклад, 700 року н. е., коли араби з Дамаска володарювали в величезному халіфаті, нижчий за китайський індекс часів Конфуція, що не може бути правильним, а західний рахунок 1800 року, коли вже відбувалася промислова революція, нижчий за східні рахунки часів династії Сун, у 1000— 1200 роках, що навіть ще менш імовірно.

Але навіть якби історики могли проковтнути такі дивні висновки, обриси історії на рисунку Д.2 все одно не так сильно відрізняються від того, що дає рис 3.7, щоб зміни основної картини потребували пояснення. Теорії короткочасової випадковости залишаються неадекватними, бо навіть на рисунку Д.2б західний рахунок все одно вищий протягом більшости часу (хоч "більшість" тепер означає не 92,5 відсотка, а 56). Те саме стосується теорій тривалої зафіксованости, бо навіть на рисунку Д.2а Схід лідерує протягом сімох сторіч. Біологія та соціологія залишаються найправдоподібнішими поясненнями висхідного, проте переривчастого руху розвитку, а географія залишається найправдоподібнішим поясненням того, чому Захід панує.

Аби змінити фундаментальну картину, мої оцінки треба було б змінити на 20 відсотків. Рисунок Д.За показує, якою видавалася б історія, якби я послідовно занижував оцінку західних рахунків на 20 відсотків і завищував оцінку східних рахунків на 20 відсотків; рисунок Д.3б подає результат у разі, якби я послідовно занижував на 20 відсотків оцінку східних рахунків і завищував на 20 відсотків оцінку західних рахунків.

Цього разу картина суттєво відмінна. На рисунку Д.За західний рахунок завжди перевищує східний, що робить дуже правдоподібними теорії тривалої зафіксованости й спростовує моє твердження, що суспільний розвиток змінює значення географії. Рисунок Д.Зб, навпаки, ефективно перевертає висновки мого фактичного індексу, подаючи Схід як лідера протягом 90 відсотків часу після льодовикового періоду.

Якщо хоча б один з рисунків Д.За чи Д.Зб правильний, то все, що ви прочитали в цій книжці, хибне. Але ми можемо бути певні, що ці рисунки неправильні. Із рисунка Д.За, що на 20 відсотків завищує західні та занижує східні рахунки, випливає, що розвиток імперського Риму у 1 році до н. е./н. е. був лише на 5 балів нижчий за розвиток промислової Японії 1900 року, що не може бути правдою, тоді як рисунок Д.Зб, що на 20 відсотків завищує східні та занижує західні рахунки, означає, що східний розвиток у часи раніше династії Шан був вищий за західний за Перської імперії; що Захід наздогнав Схід лише 1828 року, напередодні Опійної війни; й що панування Заходу вже скінчилося (2003 року). Жоден із цих висновків не витримує критики.

Звідси випливають мої припущення в розділі 3, що (а) межі похибки в моїх оцінках, мабуть, менші за 10 відсотків, і, безперечно, менші за 20 відсотків; і (б) навіть якщо на 10 відсотків збільшити межі похибки, основні історичні картини, що я намагаюся пояснити, залишаються справедливими.

Висновок

 

 третьому розділі я кілька разів зазначав, що творення індексу суспільного розвитку є мистецтвом ланцюгової пилки. У найкращому разі індекс дає грубе, але достатньо добре наближення, що унаочнює припущення його автора. Я казав, що ми так довго не могли пояснити, чому Захід панує, головно через те, що протагоністи по-різному означували свої терміни та зосереджувалися на різних частинах проблеми. Отже, проста дія — введення індексу — могла надати дискусії поштовх вперед. Критикам цієї книжки, що висловлять перше з заперечень, перелічених на початку цього додатка, — що кількісні порівняння неприйнятні, бо вони нас дегуманізують — доведеться або якось інакше пояснити, чому Захід панує, або довести, чому ми взагалі не повинні порушувати це питання. Водночас критикам, що висуватимуть заперечення 2,3 та 4 — що я погано