Читати книгу - "Сповідь"

жодної з моїх книг потай, звернувся до пана де Мальзерба з проханням дозволити ввезти це видання через Руан, куди він відправив його морем. Але Рей не отримав ніякої відповіді. Тюки з книжками кілька місяців пролежали в Руані, а потім їх відіслали йому назад, спробувавши спочатку конфіскувати, але він зчинив такий галас, що їх повернули йому. Деякі цікаві витягли з них в Амстердамі декілька примірників, і книга тихенько пішла по руках. Молеон чув про них, навіть сам дещо бачив і розповів мені про це таким таємничим тоном, що я здивувався і міг би злякатися, якби не був певен, що у мене все законно і мені ні в чому дорікнути, а потім, за допомогою повсякчасного свого правила, зовсім заспокоївся. Я навіть не сумнівався, що пан де Шуазель, і без того до мене прихильний, буде розчулений похвалою, яку я, спонукуваний повагою до нього, допасував у цьому творі, і захистить мене від недоброзичливості пані де Помпадур.

У мене, звичайно, було у той час більше ніж коли-небудь підстав розраховувати на добре ставлення до мене пана де Люксембурґа і на його підтримку в разі потреби, тому що ніколи ще він не давав мені таких частих і таких зворушливих доказів своєї дружби. У великодній приїзд не минало й дня, щоб він не відвідав мене, оскільки мій плачевний стан здоров’я не давав мені змоги бувати в замку. Нарешті, бачачи, як я безперервно страждаю, він умовив мене порадитися з братом Косьмою, послав за ним, сам привів його до мене і мав мужність, рідкісну і похвальну в такому вельможі, бути присутнім під час усієї операції, довгої і болісної. Вона полягала, втім, у простому зондуванні. Але це ще ніколи не вдавалося жодному лікарю, навіть Морану, що брався до цього кілька разів, але завжди безуспішно. У брата Косьми рука виявилась напрочуд легка і вправна; йому вдалося нарешті ввести тоненький зонд, промучивши мене, правда, більш як дві години, протягом яких я намагався стримувати стогони, щоб не краяти чутливого серця доброго маршала. У ході першого огляду братові Косьмі здалося, що він знайшов великий камінь, і він сказав мені про це; але під час другого огляду каменя не виявилось. Дослідивши мене вдруге і втретє так обережно і ретельно, що мені здалося, ніби час тягнеться нескінченно, він заявив, що ніякого каменя немає, але передміхурова залоза затверділа і ненормально збільшена, що сечовий міхур великий і в доброму стані і, нарешті, що я дуже страждатиму, але проживу довго. Якщо його друге пророкування справдиться з такою ж точністю, як і перше, то моїм стражданням ще не скоро прийде кінець.

Отже, довгі роки мене лікували від хвороб, яких у мене не було, а врешті-решт я дізнався, що хвороба моя – невиліковна, але не смертельна – закінчиться лише разом з моїм існуванням. Моя уява, заспокоєна цією новиною, перестала лякати мене жорстокою смертю від кам’яної хвороби. Позбувшись уявних страждань, які для мене болісніші, ніж реальні, я терпляче і легше їх зносив. Немає сумніву, що відтоді я значно менше страждав від своєї хвороби, ніж раніше, і щоразу, згадуючи про те, що зобов’язаний цим полегшенням панові де Люксембурґу, відчував безмірну вдячність до його пам’яті.

Повернувшись, так би мовити, до життя, я прагнув швидше почати здійснення свого колишнього задуму про те, як прожити його до кінця. Для виконання свого плану я чекав лише виходу з друку «Еміля». Я мріяв переселитися до Турені, де вже бував і де мені дуже сподобалися м’який клімат і звичаї її мешканців.

La terra molle, e lieta, e dilettosa

Simili а se gli abitator produce.[207]

Я вже говорив про свої плани з паном де Люксембурґом, і він намагався відрадити мене. Тепер я знову заговорив з ним про це, як про справу вирішену. Тоді він запропонував мені замок Мерлу за п’ятнадцять льє від Парижа, як найбільш підхожий притулок, в якому вони з герцогинею охоче могли б мене влаштувати. Ця пропозиція мене зворушила і сподобалася мені. Перш за все треба було оглянути цей куточок; ми домовилися з маршалом про день, коли він пришле свого слугу з коляскою, щоб відвезти мене туди. Цього дня я почувався дуже зле, довелося відкласти поїздку, а виниклі потім перешкоди і зовсім її розладнали. Дізнавшись згодом, що маєток Мерлу належить не маршалові, а його дружині, я легше втішився, що не поїхав туди.

Нарешті «Еміль» вийшов у світ, причому вже не було мови ні про передрук, ані про інші труднощі. Перед виходом книги маршал зажадав у мене всі листи пана де Мальзерба, що стосувалися цього видання. Безмежна довіра до обох і глибока впевненість у власній безпеці завадили мені помітити, що подібна вимога була дещо дивною і навіть підозрілою. Я повернув листи за винятком одного чи двох, що випадково залишилися в моїх книгах. За деякий час до того пан де Мальзерб повідомив мене, що забрав у Дюшена листи, які я писав йому під час моїх тривог з приводу єзуїтів. Треба признатися, що ці листи не робили особливої честі моїй розсудливості. Але я відповів йому, що ні в чому не хочу здаватися кращим, ніж я є, і що він може залишити ці листи у Дюшена. Не знаю, як він ними розпорядився.

Поява цієї книги не викликала бурхливого захоплення, як це було з останніми моїми творами. Ніколи жодна праця не викликала стільки похвал окремих осіб і такого стриманого схвалення публіки. Все, що мені говорили й писали з цього приводу люди, найбільш здатні про неї судити, підтверджувало мені, що це найкраще і найважливіше з усього, що я написав. Але всі похвали висловлювалися з найдивнішими осторогами, наче треба було зберегти в таємниці, що ця книга може подобатись. Пані де Буффлер написала мені, що автор цієї книги заслуговує пам’ятника і глибокої поваги всього людського роду, а в кінці безцеремонно просила мене повернути їй цю записку. Д’Аламбер, який писав мені, що цей твір свідчить про мою першість і повинен поставити мене на чолі всіх літераторів, не підписав свого листа, хоча всі інші завжди підписував. Дюкло, вірний друг і правдива, але обережна людина, високо оцінив книгу, проте не захотів письмово висловитися про неї. Ля Кондамін накинувся на Символ віри і говорив дурниці; Клеро в своєму листі теж обмежився цим уривком, але не побоявся написати, як схвилювало його читання, і сказав – це його справжні