Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Андрійко мовчав, дивився поперед себе, щось жував у зубах, ще по слову пробовкував:

— Кажете — рахунку вимагають… А я вам ще не сповідався про те, що мене пече. Га, якби ж це знати, отче духовний. У нас кажуть, що тим, котрі ліс катують і нищать, за кару після смерті будуть ноги з могили стирчати, як гілки. Або й ще гірше…

Священик зморщився:

— Що? Що ще гірше?

— Святий грім в могилі вдарить у статеві органи… Ой, я б уже заховався під землю. Та що ж? І так мене дістане. Який сором!

Андрійко з труднощами ковтав слово за словом, немов горло його напухло. Священик рознервувався:

— Який сором, що це за небилиці?

— Ті молоді вже заплатили, і я не скажу, що з честю. А на мене — ще чекає.

— Що ви, що чекає?

Андрійко прошепотів:

— Ті, лісні — знущаються, ображають. Так, як тоді, коли мене Біда в гущавині спіймала і снігом засипала. Так само мені іржала до вуха: «Ти лісова смерть? І-га-га-га, ти пишносрака надута, Андрійку. Ти шкодив, винищував цілим родом тих, що не захищаються, винищував їх до останнього! Ганьба тобі за це, вічна ганьба! І тому другому так само». Так гавкають, не дають мені жити. І ще вам зізнаюся, що мені шкода Фоки, і то дуже…

Андрійко опустив голову, закрив очі рукою, а священик відкрив рота так, наче хапав повітря, потім міцно цмокнув, ніби скуштував щось смачне, нарешті замахав руками, немов відганяв щось від себе. Знову сів, забув про від’їзд. Заспокоївся, говорив чітко, слово за словом:

— Пан Бог дав нам свої діла для чесного використання, для праці. Дав також і ліс, так само, як і худобу. А заборон щодо цього не давав і покарань таких немає.

Андрійко підвів голову, вдарив очима, пробурчав:

— Щоб за це не було кари? Що ви мені тут розповідаєте.

Роздратований священик підвищив голос:

— У цій справі ви нікому не зробили кривди, бо і не хотіли робити кривди. А де ви чули таку заповідь: «пам’ятай, щоб не рубати лісу»? Немає такого.

— То сумління вже ні до чого? — прошепотів Андрійко.

Священик нетерпляче закричав:

— Сумління потрібно слухатись, а не лякатися, і молитися. Бог милосердний!

— Милосердний? — зітхнув Андрійко недовірливо.

— Так, — прибив священик, — молитися. Поки ми молимося, доти ми потрібні на цьому світі. Це корінь для обох світів, для цього і для того. — Священик підвівся і рішуче заволав: — Помолімося, Андрійку.

Андрійко опустив голову, молився упівголоса, але пропасниця ним різко затрясла. Він здригався у судорогах і зітхав більше, ніж молився. Священик гордовито підірвав худу голову, як гірський кінь, коли винюхає якийсь страх у темряві.

— Андрійку, голову догори! Чи ж ви забули своє власне бутинове прислів’я, юнацьке: «Немає на нас смерті…. аж поки не прийде». — Декан засміявся підбадьорливо.

Андрійко підвів голову і сумно, але вдячно посміхнувся.

Тимчасом на засніженому подвір’ї чекали два коня, яких тримав Любко, осідлані м’яко і тепло. Коло них стояли дві дівчини з дерев`яними лопатами. Загорнутий у грубу манту священик сів на стару булану кобилу, звану Лиса, а Любко їхав поруч на припаленому гнідому Шкрумку. Одна дівчина лопатою пробивала в снігу дорогу, а друга вела кобилу за вуздечку. Любко весь час споглядав на Лису, лагідно покрикуючи. Та не було такої потреби, бо щойно вона вийшла з подвір’я, почала турботливо сопіти, підозріливо нюхати сніг, гребти його передніми ногами і щомить присідати на круп. Дорога вниз видалася священикові ще стрімкішою, ніж виїзд вгору два дні тому, просто неможливою для спуску. З пустки, яка бушувала навколо лісу, то сліпило ударами сонце, розблискуючи пухнастий сніг на деревах, то вривався вітер, роздирав його, розвіював. Та потім сніг закурився десь із пустирища. Ба, сипнув знизу до неба, і ще більше, вистрелив вгору білими стовпами. І вже викрутився у світ. Де низ, де верх? Священик закрив очі. Але худа голова старої кобили не похитнулася. Лиса відмірювала крок за кроком, так само й Шкрумко, то ковзаючи, то хрипучи від страху напружувався, завзято вчився. У похмуро-світлистій заметілі два виховувані від лошатка у хаті бабські коненята ступали бадьоро, але уважними кроками вони так втрамбовували сніг, неначе везли вантаж найгарніших великодніх писанок до церкви на святе Воскресіння. Обидвоє сильно напружувалися. Але тільки у тому напрямку, щоб гальмувати. Сила тяжіння працювала замість них, тягнучи їх униз, а вони впиралися, майстерно нею управляючи. На поворотах стежка, яка була покращеним плаєм старого панського бутину, зависала у пустці. Хтось, п’яний від ігор світла та снігу, якщо б забув про обережність, міг би тішитись, що пливе у повітрі. І священик, який вирвався із перегрітої хати, після дводенної засидженості, від грізних примар і важких снів — тішився. Кахикав і кашляв, іноді щось укололо його у горлі, як ножем, але дивлячись на танець світла зі снігом, то в провалля, то в блакить, або ж оглядаючи коненят і самого себе, немов на білому канаті над безоднею, йому хотілося заспівати: Гей, пропала стара весна із позавчора.

Неначе здогадуючись про бажання священика, дівчата весело розспівалися, спочатку невинно, а потім зовсім нескромно. Священик голосно кахикнув. Мовчазний, але достатньо бувалий Любко, кахикнув ще голосніше. Ніби у відповідь на це дівчата як тільки доспівали своє, почали проклинати ситуацію навколо, щоб продемонструвати пекельну силу, приховану в білих пухах. Та, що йшла попереду з лопатою, із сапфірними очима, подібними до Любкових, і припухлими дитячими губами, особливо завзято вигавкувала нехлюйну лайку у ритм лопати, якою відгортала сніг. У сьогоднішні часи, мабуть, ніхто не зрозумів би того набору проклять і вульгарних погроз. Досить сказати, що вони докоряли чортам пекельним походженням і усіма їхніми нечистими та розпусними матерями-чортицями, що походили з дна пекла. Священик кашлянув ще голосніше, дівчата ледь зауважили, бо розлютилися у розпачливому гавканні на злі сили. Священик вух не затикав, відізвався жартівливо:

— Ну, досить, діти! Дозвольте мені перевести подих.

— Перевести подих? — верескнула та з лопатою.

І знову кляла всіх курвів і пра-курвів чортівських, погрожуючи їм жахливо і нестримно. Деяких висловів священик зовсім не розумів, нарешті роздратовано крикнув:

— Забороняю вам, дівчата, такої огиди.

На це та з лопатою, озираючись перелякано, підбігла